Отой Антін, що онде п’яний викрикує на толоці, буз все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а ніщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кожний раз отак.
Але як умерла йому жінка, а за нею і два хлопці, та й Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати.
Сидить отам п’яний та й рахує, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.
— Продав — та й авус! Не моє — та й решта! Не мо-о-є! Ей, коби дід мій та підвівси із гроба! Моспане, штири воли як слимузи, дваціть штири морги поля, хати на ціле село! Все мав. А онука, аді!
Показував селові синю книжечку.
— Ой, п’ю та ще буду. За своє п’ю, ніхто до того рихту не має. А він мені каже: мой, грунт прісцєв-єс! Печєтку прибиває та й картає! Е, я ще не таких вітів видів.
Аби тобі так умирати легко, як мені гезди легко!
Йду я з хати, геть цалком вже віходжу, та й поцілував-сми поріг, та й іду. Не моє — та й решта! Бий, як пса від чужої хати! Можна — проши. Було моє, а тепер чуже. Віходжу надвір, а ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!
Антін б’ється обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде.
— Знаєте, туск такий прішов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидів, посидів, та й віходжу — не моє, що маю казати, коли не моє…
Аби так моїм ворогам конати, як мені було із свої хати віступати!
Віходжу я надвір та й ні, таки обмарило. Дзелений мох на хаті, треба би її пошивати. Камінь, вода — не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь,— аби камінь, та й розпук би си із жєлю!
Антін по цім слові гатить руками у землю, як у камінь.
— Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю — не пускає. А мені жєль, не жєль, ні! Але таки гину… Сиджу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютьси на покаяніє.
Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увесь мир плакав. Порєдна, каже, жона була, працовита…
Перевертайтеси в гробі, небожєта, бо-м лайдак. Про-пив-вм усе що до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дєдя ’ ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати…
Антін тепер показує на війтову хату.
— Але вітиха — добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан бог твоїм дітем годить, де си поступ’ють. Най вам бог усім дає ліпше, як мені…
На який гатунок я маю на чужі приспі сидіти? Іду. Лиш поступив-єм си, а. вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за ма-мов — так заплакала.
Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й віступив-єм цалком.
Ой легко, як каміня гризти. Темний світ навперед мене…
Антін обводить рукою довкола себе.
— Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап’юси, з ними пустю. Най знають, як із села-м ві-ходив.
Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі!