КАРЛ
(його виносять з хати)
Що зажурився, небораче?
Що ми — покинуті, самі?
За нами тільки вітер плаче
Або сміється з нас у тьмі.
Послухай… Пізній уже час,
І вітер плаче, як дитина…
МАЗЕПА
Ні, то кляне з тобою нас
Моя нещасна Україна,
Мене, як зрадника… Тебе ж
Як завойовника, нетяго,
Що диким полум’ям пожеж
Не зупинив її відваги.
Тебе зламали за сваволю,
За зраду чорную — мене.
І от одна з тобою доля
Нас у Молдавію жене.
Тебе ще далі, аж до турків,
Мене ж, мій друже, у Дунай.
Мушкети наші вже без курків…
Прощай, Україно, прощай!..
КАРЛ
Я ще вернусь на Україну,
Її залізом і вогнем
Я покорю або загину,
Своїм проколотий мечем.
МАЗЕПА
Що ж, покоряй. Я не перечу,
А поки що нехай утечу
Заллє солодкеє вино.
Ходімо вип’єм…
На колоду
Сіяє місяць з вишини,
І вартові, як тіні, бродять
В глухій і грізній тишині.
ПЕРШИЙ СІЧОВИК (до другого)
Мені до всього не байдуже.
Не знаю, як ми ще живі.
Дісталось нам з тобою, друже,
Аж оселедці у крові…
ДРУГИЙ СІЧОВИК
Да. Катавасія. Халепа!
Нас розметали, як туман…
Хай буде проклятий Мазепа!
Давай тікать до росіян!
ПЕРШИЙ СІЧОВИК
Давай!
І тільки тупіт
Подаленів у ніч суху…
І тільки швед дивився тупо
Услід на битому шляху,
Але він вистрелив. Боявся,
А може, може, й жалкував…
Якби він мову нашу знав,
То й сам до росіян подався б.
Пливуть тумани од ріки,
Шепоче вітер щось деревам…
І наливаються хмарки
Передчуттям зорі вишневим…
Неначе соняшник на тин,
Світанок хилиться над степом…
І знов копит погребний дзвін
Печально слухає Мазепа.
XXVI
Ви вільні знов, лани кохані,
Як хвилі рідної ріки…
І у Туреччині, в тумані,
Пропали шведські вояки.
Полки Петра пішли за ними,
Та сила турків немала,
Де грім гармат, і кров, і дими,
Петра в кільце стальне взяла.
Намет. Од люті серце в’яне
У Карла. Ходить він страшний…
Та мовчки смокче дим кальяна
Паша турецький огрядний.
КАРЛ
Як можна випускати вовка,
Що до кошари ніччю вліз?!
Вовк — це є вовк. Така помовка.
Його б пекти вогнем заліз!
Він тільки ненавистю й дише
До мене, лицаря добра.
Невже вам золото миліше
За довгов’язого Петра?
Йому б лиш жить. Тхору такому.
Він за життя віддасть і трон.
Він у руках твоїх, так чому
Ти не береш його в полон?
ПАША
Петру капут.
Ми вирвем жало
Із рота чорного його.
Це так. Та в Порти грошей мало,
А гроші — це вина огонь.
Уста солодкі одалісок
І все, що зможеш ти купить.
З Петром не можем ми так різко,
Бо звикли золото любить.
Та й бути до Петра ворожим
Не зможу я без каяття.
За нього рідна Порта може
Свого позбутися життя.
КАРЛ
Я гори злота вам здобуду,
Щоб змовкло прокляте “ура”,
Я цілувать вам ноги буду,
Не випускайте лиш Петра!
Карл на коліна хоче стати,
Але паша не дозволя.
ПАША
Не треба так! Не треба, брате!
Далеко Швеції земля.
Вже золота мечем придбати
Не зможеш ти. Твої поля
Іще не раз заллються кров’ю
Там, де могили і хрести,
Куди повернешся ти знову
Й десь у бою загинеш ти.
КАРЛ
Ну, годі, годі ворожити,
Ти не циганка, воїн ти.
Що ж, кряч, як ворон, про хрести,
Паша у ролі ворожбита.
Далеко Швеції сади
Й вікінгів плем’я войовниче,
Прощай. Поїду я туди,
Куди синовнє серце кличе.
Що десь зупиниться в бою.
Я їду в Швецію мою.
Прощай!
ПАША
Прощай, відважний мій юначе!
Ще не зайшла твоя зоря.
Ще кінь за вершником не плаче,
І меч — в руках богатиря.
Прощай, прекрасний мій юначе!
Й лице північного титана
Завіса вкрила. “Що ж. Пора”, —
Й паша над люлькою кальяна
Старечі сльози витира.
Та меч, меч Швеції зломився
Під тиском велетня з Неви.
Петро ж від турків відкупився
І повернувся до Москви.
Туди, туди, де скелі й ріки
У шелесті озер і трав,
Де він, за Пушкіним, навіки
Вікно в Європу прорубав.
Блакитний вечір. Шум акацій,
Немов на вулицях весна,
А у розкішному палаці
В покоях бродить тишина.
Перед господарем Молдови
Мазепа мов закам’янів.
Він у жупані малиновім,
Як кров, що марно він пролив.
МАЗЕПА
Куди, куди піду од суму?
Під землю чи в глибини вод?!
Хіба ж я міг таке подумать,
Що проти мене мій народ?..