КО́ЛИВО, а, с., церк. Поминальна кутя чи каша з пшениці, рису і т. ін. із солодкою підливою. От тільки коржиків та колива з ситою На поминках душа.. лизне! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 128); На вікні стояло коливо — кутя і підсолоджена вода для Олофірової душі (Донч., III, 1956, 108).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 221.

Коливо, ва, с. Кутья, канунъ. Царство небесне, пером земля!. (примовляють, як їдять коливо). Ном. № 252.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 268.

ко́ливо — поминальна кутя у ви­гляді каші з пшениці (коливо — з грецьк. — «варена пшениця»), яч­меню, рису і т. ін. з солодкою під­ливою (з меду); коливо несуть при похороні перед труною і ним починають поминальний обід; коли­во споживали на поминках у Зеле­ні свята; разом з узваром (варом) вважалася здавна Бо́жою ї́жею, бо була їжею для добрих духів бога Лада та душ покійників; для її при­готування береться зазвичай «до-східна» вода (сама кутя має бути приготовлена також до сходу Сон­ця); у давнину піч розпалювали для цього «живим вогнем»; Хв. Вовк пише: «Одварені у воді зерна пше­ниці або ячменю з медом та зваре­ні також у воді сушені овочі нага­дують неолітичну епоху». От тіль­ки коржиків та колива з ситою На поминках душа… лизне? (П. Гулак-Артемовський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 299-300.