ГЕРЦЬ, ю, ч.
1. іст. Окремі сутички, поєдинки українських козаків з ворогами перед боєм. Тоді будеш, вражий ляше, Вдачею хвалиться, Коли спробуєш зі мною Та й на герці биться (Укр.. думи.., 1955, 367); Опівдні битва притихла, але не втихав герць: сотні турків ганяли на бойовищі, прискакували то тут, то там до окопів, якомога ближче, та викликали козаків на бій (Мак., Вибр., 1956, 486); Вершники з обох боків розступилися й дали місце для герцю (Рибак, Переясл. Рада, 1948, 146).
2. уроч. Бій, боротьба між противниками; поєдинок. Все так же сяє сонце над землею, як і тоді, коли ми йшли на герць (Сос., Солов. далі, 1957, 49); Скільки вас полягло у важкому життєвому герці, В нелегкій боротьбі, у годину важку і похмуру (Забашта, Квіт.., 1960, 13).
3. перен. Боротьба думок, поглядів тощо. На панський не ступав [комісар] поріг, Зате з панами, де лиш міг, Зводив він юридичні герці (Фр., X, 1954, 286); Але цей же таки рапорт достатньою мірою пояснює, чому в герці з Гріпичем ці, здавалося б, дуже логічні Нечіпайові думки залишились гласом вопіющого в пустині (Мик., II, 1957, 530); День скінчився словесними герцями (Кач., II, 1958, 442).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 57.