Та конфлікт з горілкою ще не закінчився, як Махно враз щось пригадав, зупинився, насупився.

— Ану, покажіть мені шаблюку кошового Задунайської Січі Гладкого.

— Ходімте, покажу.

Дмитро Іванович провів Махна до однієї вітрини й каже:

— Ось вона, вже старенька, та яка є. Дивіться!

— Ви дурниці мені не кажіть. Шаблюка Гладкого, про яку я чув, інкрустована коштовними каміннями, золотом, сріблом оздоблена, з дамаської сталі виготовлена, а ви мені якусь поіржавлену трухлявину показуєте!

— Ні, Несторе Івановичу, не трухлявину, а святиню — скарб музею!

Махно підозріло глянув на Яворницького і начебто повірив. А хитрун Яворницький заздалегідь сховав справжню шаблюку Гладкого в підземеллі свого музею.

Махно, кажуть, був людиною непостійною, запальною, гарячою, гнівною: то спалахне, а то й втихомириться — тоді може проявити якусь гуманність. Ось і на цей раз він, вже лагідно, спитав Яворницького:

— Може, вашому музею в чомусь треба допомогти, кажіть?

Дмитро Іванович зрадів і вмить скористався нагодою:

— Є така потреба. Бачите, надходить зима, а холод — ворог експонатів. От якби вугілька нам підкинули…

— Гаразд. Допоможу. Вугілля буде для музею. Махно, на диво всім, дотримав свого слова: через день-два на подвір’я музею було завезено 14 підвід з вугіллям.

І, вже прощаючись з гостем, Яворницький сказав:

— Я завів у музеї такий порядок, що знамениті люди лишають у книзі якийсь запис. Може, й ви напишете щось?

Подали книгу. Махно розгорнув і почав перегортати сторінки, а коли побачив підпис царя Миколи II, сказав:

— Ось тут, вище царя, напишу.

— Е, ні, тут не можна, — сказав Яворницький.

— Тоді ось тут, нижче підпису царя.

— І нижче не можна.

— А чому не можна? — допитувався Махно.

— Та ви ж знаєте, якої люди думки про царя. Невже нам личить ставати а ним поруч? Напишіть ось тут, на чистому папері.

Пізніше Дмитро Іванович переказував цей діалог ще в гострішій формі.

— Бачите, Несторе Івановичу, люди, що читатимуть ваш горішній напис на царському аркуші, скажуть: «Цар був г…о, а Махно ще більше», а як нижче напишете, то скажуть: «Цар г…о, а нижче його покидьки».

Виходячи з музею, Махно звернувся до Яворницького:

— Виникла потреба, щоб ви для мого командування прочитали лекцію про історію запорожців та місцевого краю. Як, зможете?

Відповідь треба було давати негайно.

— Чому ж, можна. А коли ви хочете?

— Завтра, о дев’ятій годині ранку. Наступного дня до будинку Дмитра Івановича під’їхала тачанка з двома озброєними махновцями. Знову тенькнуло біля серця. А коли дізнався, що вони приїхали по лектора, трохи одпустило… Хоч і не хотілось Яворницькому більше бачитися з Махном, та обставини змусили поїхати: боявся за музей.

— Тільки-но я зліз з тачанки, — розповідав Дмитро Іванович, — як у готелі почулися постріли: один, другий, третій. От, думаю, попав у пекло. З острахом заходжу в готель, дивдюсь, а в передпокої лежить, розпластавшись, здоровенний махновець, одягнений у коштовну шубу.

— Що це? — питаю Махна.

— Не лякайтесь, професоре, це мій вирок за компрометацію анархії.

— Так от що, Несторе Івановичу, — наважився Яворницький. — Під таким враженням я зараз не можу читати к лекції. Прошу вас, відпустіть мене.

Махно був роздратований і п’яний. Йому самому, певно, було не до лекції.

— Гаразд, ідіть додому. Іншим разом прочитаєте.

— Добре.

А сам собі Дмитро Іванович подумав: «Де вже їм лекцію слухати, коли під ними земля горить».

Так воно й сталося. Ще вдосвіта професор почув приглушений гуркіт гармат. Незабаром у Катеринославі від махновців і сліду не лишилося.

Дмитро Іванович полегшено зітхнув: «Добре, — подумав собі, — що так щасливо обійшлося: не вигнали б його звідси — пропав би музей, а в ньому ж золоті й срібні речі, багаті народні скарби».

Та радість виявилася передчасною: музейний сторож Попов доповів, що поки Дмитро Іванович їздив у штаб «читати» лекцію, махновці таки пошарпали музей.

— От мерзотники! Махно дав охоронну записку, а його ж «синки» нишпорять по музею!

СЕРЕД ЗЕМЛЯКІВ

БУДИНОК БІЛЯ ПАРКУ

Цей чепурненький будиночок з мезоніном біля парку Шевченка знали колись не тільки місцеві жителі, а й люди з сіл і навіть далеких міст — у наших і в чужих землях.

Дмитро Іванович, господар цього будинку, любив природу, любив Дніпро, його скелі, його шумливі пороги.

Ще здавна він виклопотав собі садибу в нагірній частині міста і збудував невеличкий будинок. Звідси добре видно сивий Дніпро, а на ньому плоти й пароплави, мальовничий парк Шевченка, в якому він частенько відпочивав, видно також і металургійні велетні міста.

«З цієї «башти», — писав Яворницький до свого колеги академіка Д. І. Багалія, запрошуючи його в гості, — видно все: і Дніпро, і степ, і Самару-ріку — усе як на долоні» [59].

Коло будинку — скромний садочок, який сам Дмитро Іванович садив, своїми руками він виростив тут яблуні, груші, абрикоси, різні квіти.