— Ви знаєте, Павле, — довірився художник, — не відаю, що робити. До мене часто приїжджають полтавчани та харків’яни, один поперед одного вимагають спогадів, щоб видрукувати їх окремою книжкою.

— Я думаю, Опанасе Георгійовичу, — сказав Матвієвський, — для всіх радянських людей найкраще було б, якби ви й справді написали спогади власною рукою. Ви, мабуть, сміливо орудуєте пером.

— Є в мене одна невідступна думка, яку хочеться конче здійснити, — говорив Сластіон по дорозі додому. — Мова йде про Порфирія Мартиновича, про талановитого художника, найдушевнішу, чесну й чисту людину. От про нього мені самому хочеться написати чи розказати, бо більше й краще від мене ніхто його не знає і не взнає. Харків’яни вітають мій намір і обіцяють допомогти.

Увійшовши до хати, Матвіевський тільки тепер помітив підвішену на стіні велику й глибоку череп’яну тарілку.

В її центрі був барельєф, що відтворював рєпінських «Запорожців» в найточнішій мистецькій інтерпретації. Водночас у барельєфі було й щось нове.

— Хіба ви не бачили це в себе в музеї? — здивувався Сластіон. — Я подарував Дмитрові отаку саму тарілку, коли гостював у нього в дев’ятсот восьмому році.

— Не бачив, — почервонів Матвієвський.

— Дмитро, певне, пам’ятає й цікаву історію цього барельєфа. Наші опішнянські гончарі — чудові художники й майстри. Найкращі з них — це ті, що вчилися в Миргородській керамічній школі. Петро Поросний, який зробив цей барельєф, бував у Миргороді і в мене вдома. Одного разу, сидячи в хаті й дивлячись на літографовану репродукцію рєпінських «Запорожців», він мене й питає: «А чи можна керамічним барельєфом відтворити оцю картину?» — «Можна! — кажу я. — Можна, Петре! Треба тільки мати твої золоті руки й твою художню умілість». — «Зроблю, що б там не було, зроблю!» — запевняв мене, схопившись з місця, Петро. «Тільки ти, — говорив я йому, — додай конче бандуру, бо запорозькі козаки без музичного інструмента не жили й не могли жити». Звідси й те нове, що вразило вас у барельєфі. Скільки ж примірників його було випалено й розповсюджено — я не знаю, але, мабуть, не більше десятка. Поросний передав мені два: один — ото на стіні, а другий — у Дмитра.

Обідали вони й цього разу весело. Марія Іванівна жартувала, запрошувала дніпропетровців приїжджати на миргородський курорт.

Матвієвський підійшов до бандури, що висіла на стіні, й одверто сказав:

— А зараз, Опанасе Георгійовичу, прощаючись з вами, я не можу покинути вашої хати, не почувши вашого чарівного голосу, про який так захоплено говорив Дмитро Іванович!

— Е, ні, Павле! Я багато років уже не граю й не співаю… І пальці задубіли, і голосу нема… А під цю бандуру, — художник взяв її в руки, — кому тільки я не співав, і хто під неї не танцював!.. Вибивав гопака сам Рєпін із Заньковецькою, до якої він залицявся, танцювала Затиркевич з Саксаганським, сам Володимир Стасов слухав… І досі не розумію, чому мене так усі уважно слухали, ніби «завмирали», як запевняв Дмитро Іванович. Одного разу почув мій спів Микола Лисенко. Великий композитор порадив мені покинути малярство й педагогічну працю та податись до оперного театру.

— Чому ж ви не дослухали його? — спитав Павло.

— Бо мені, по-перше, було тоді вже немало років, по-друге — треба було мати вокальну школу, треба було вчитись, на що потрібні були великі гроші, у мене ж їх — як у жаби пір’я. А художній спів я завжди любив і зараз люблю.

Сластіон мовчки перевірив цілість струн, швидко настроїв інструмент і дуже легко взяв кілька акордів.

— Що ж вам заспівати? Може, оцієї послухайте?..

Драматичний баритон художника вивів «Ой не цвіти буйним цвітом, зелений катране», потім «Гей, гук, мати, гук».

Матвієвський слухав з великим напруженням, не помічаючи в голосі Сластіона жодної нотки старечої втоми, відкриваючи для себе, може, вперше емоційну силу вокального мистецтва.

Сластіонівські скарби були цінним поповненням Дніпропетровського історико-археологічного музею, і їх відразу ж експонували.

Трохи згодом Яворницький одержав від художника листа.

«Дорогий друже моїх юних і мужніх літ, здрастуй! — писав О. Сластіон 17 жовтня 1929 року. — Сердечно, найщиріше обнімаю тебе, голубе сивий! Більше 20 років пролетіло з того часу, як ми бачились, — коли я гостював у тебе в Катеринославі, у твоєму прекрасному будинкові. Тоді ще були ми молоді, а тепер вже й дідами поробились! Принаймні я фактично дід, бо маю вже онучку 10 років. Ще й досі не знаю, чи тобі сподобались ті речі, що придбав у мене Павло Євменович. Певно, ти їх уже добре роздивився і склав собі певну думку…»

В другому листі, від 17 жовтня 1930 року, читаємо:

«Дорогий друже Дмитре Івановичу! Здоров був! Обнімаю й цілую тебе, голубе! У мене оце до тебе пильне діло трапилось. Справа така: написав я собі спомини про художника Мартиновича та ще дещо. З Харкова видавництво «Рух» сповістило мене, що через два тижні книжка вийде. Разом з тим те ж видавництво доручило одному полтавському художникові написати й мою монографію, а до тієї монографії, що оце вже приходить до кінця, потрібні різні мої малюнки, а між ними й карикатури на політичні теми. Згадав я, що коли був у мене Матвієвський, то між іншими речами взяв він також і журнал «Шершень» за 1905 рік; а в тім журналі, здається, номер 22. на обкладинці моя карикатура з підписом: «Збиралася кумпанія невеличка, але чесна». За цю карикатуру и було закрито «Шершень».