— А як його справжнє прізвище?

— Гіляровський Володимир Олексійович. До речі, він мій давній приятель, я з ним бував у Льва Толстого. В будинку дядька Гіляя мені довелося бачити багатьох діячів російської та української культури. Це розумний, дужий і вродливий чоловік. Ким тільки, йому не доводилося бувати: бурлакою, табунником, артистом, цирковим борцем. А здоров’я в нього — дай бог кожному. Недарма ж кажуть: козацькому роду нема переводу. Рука в нього як лопата; підкову розгинав жартома, без будь-яких зусиль.

Одного разу приїхав Володимир до батька погостювати Пройшовся по хаті сюди-туди, глядь, а в кутку — кочерга. Він узяв її і, наче бавлячись, зав’язав вузлом. Це побачив старий батько і скипів, розсердився на сина за те, що той зіпсував кочергу. Тоді син підвівся повагом із стільця, взяв кочергу та й розв’язав, як вона була перше. Отакий був і весь рід Гіляровських. Дужий народ!

Замружившись, Яворницький раптом усміхнувся.

— Чого ви смієтеся, Дмитре Івановичу?

— Та згадав одну історію. Було це в Москві. Одного вечора сиджу я за столом, працюю. Вже пізно було. Коли це вбігає Гіляй, шапка в нього на потилиці, збентежений. Думаю собі: випив неборака. Аж бачу — не те: кладе він на мій стіл жмут волосся, та ще й у крові.

«Що це таке?» — здивувався я.

«Тут, брате, ціла історія. Оце ось борода, а оце пасмо волосся з голови».

«Не розумію! Що за борода, що за волосся?» — схвильовано спитав я його.

«Розкажу, все буде зрозуміло. Слухай же. Іду собі по Хитровці. Раптом, як із-під землі, вискочило двоє та до. мене: «Руки вгору!» Я покірливо підняв руки, а потім схопив одного за бороду, а другого за голову та й ну їх, песиголовців, стукати лобами, аж поки вони, знесилені, попадали переді мною навколішки. Стоять на колінах з розбитими лобами й благають: «Пусти!» Що, думаю, з ними робити? Вирішив пустити, а щоб не забули, в чиїх руках вопи побували, смикнув того й того за волосся так, що в руках залишилося від одного півбороди, а від другого, «хоробрішого» — пасмо волосся з голови. Отака була оказія!»

У Москві в ті часи була сила-силенна всяких злодіїв, грабіжників та розбишак, і ходити поночі спокійно міг тільки Гіляровський. За своє життя він не боявся: ні вдень, ні вночі його ніхто не посмів чіпати.

Дмитро Іванович розповів допитливому гостеві ще й про те, як він з Гіляровським був у Празі.

— Пригадую, як тільки настане вечір, так він мене я тягне до цирку. До опери чи там концерту Гіляй був не. дуже охочий, а от без цирку жити не міг. Якось сидимо ми з ним у празькому цирку. На арені — поєдинок борців. Один поборов другого. Вийшов на заміну третій. І цього здолав перший сипань. Тоді він звертається до публіки: «Хто хоче зі мною позмагатися — виходь сюди! Умова така: хто мене подужає — одержить сто крон, а як ні — то з його сто крон!»

Володимир Олексійович мовчки схопився з свого місця і як ошпарений кинувся на арену. Я не встиг навіть за чумарку його схопити. «Куди тебе несе нечиста сила? Він же тебе вб’є, облиш!» Гіляй тільки рукою махнув і рішуче перескочив через бар’єр ложі. Дивлюсь, а Володимир уже виходить з-за лаштунків, одягнений у трико. Поклав на стіл сто крон, потиснув руку своєму суперникові й зчепився з ним. За столом сиділи суворі судді. І що ж ви думаєте? Не пройшло й п’яти хвилин, як Гіляй сидів верхи на тому «неперевершеному» борцеві. Чую, судді зняли галас: «Неправильно! Це порушення правил!» Володимир Олексійович, як ніде нічого, подав борцеві свою руку, допоміг йому встати. А тоді пошепки й питає його: «Ну як? І ви вважаєте, що не по правилу вас повалив? Тоді переборімося». Борець знехотя відповів: «Та чого там неправильно, есе йшло правильно».

Переможець Гіляровський підійшов до столу, узяв двісті крон і зник за лаштунками. За якусь хвилину він знову видів у нашій ложі. Оплескам не було кінця…

В. О. Гіляровський зблизив Д. І. Яворницького у Москві з прогресивною інтелігенцією, відвідував з ним літературні вечори відомого в той час педагога Д. І. Тихомирова. Про це тепло згадують у своїх спогадах письменники І. О. Білоусов і М. Д. Телешов. Зокрема, Телешов пише, що на цих вечорах «читців було чимало, але в пам’яті залишився тільки один, професор Яворницький Дмитро Іванович, правовірний українець, з веселими запорозькими розповідями, які я слухав, бувало, завжди із задоволенням»[54]. Про те, що Яворницький познайомився на цих вечорах з відомими діячами культури, свідчить і лист І. С. Лаптева до М. Д. Телешова від 15 березня 1945 року: «Важливу роль у той час відіграв тихомировський літературний гурток з журналом «Детское чтение». Тут ви одержали багато, а головне, познайомилися з А. П. Чеховим, В. О. Гіляровським, який викликав вас на «бій півнів», Т. Л. Щепкіною-Куперник, братами Юлієм та Іваном Буніними, Д. І. Яворницьким, якого Рєпін зарисував писарем у картині «Лист турецькому султану».

Цей літературний гурток, де читав лекції Д. І. Яворницький, відвідували такі відомі артисти, як В. І. Немирович-Данченко, С. Г. Власов, Л. В. Собінов, письменники І. О. Білоусов, К. М. Станюкович, Г. І. Успенський та багато інших видатних діячів культури.