— А чому ж ви не складаєте про те заяви в пресі?

— Еге ж, якби почав складати про все те, що про мене скрізь пишуть, так мені ніколи було б і очей підвести вгору. Я одержую щодня цілі сотні листів з усього світу. Я не маю ні сили, ні часу відповідати на всі листи. На деякі листи відповідав за мене моя дочка Марія Львівна, а я тільки інколи ставлю на тих відповідях моє прізвище. Скажу вам ще одне, чому ви трохи здивуєтеся: тим, які пишуть мені без знаків ъ та ь, я зовсім не відповідаю.

— Чому ж це так?

— Тому, що так найбільше мені пишуть такі юні та зелені мудрагелі, яким треба ще добре граматики повчитися, перш ніж у нетрі світових питань заглиблюватися… Ну та на листи я захочу — відповідаю, не захочу — не відповідаю, а ось як до тебе з’явиться який-небудь чоловік, що шукає правди на землі або цікавиться, як йому свою чистоту між людьми заховати, то тут уже хоч-не-хоч, а розмовляй з таким. От, наприклад, уступає до тебе зовсім не відома молода пані і зразу ж, як то кажуть, без манівців:

«Навчіть мене, Лев Миколайович, як мені на світі жити. Я була в Іоанна Кронштадтського, так він ніяк не заспокоїв мене».

«А скажіть же ви мені, як ви живете?»

«Як я живу? Я так живу, що не знаю сну, я одвертаюся від їжі, я нуджуся на світі, я ладна хоч зараз кинутись. у прірву».

«А у вас чоловік є?»

«Є».

«І дітки є?»

«Одна маленька дівчинка є».

«А ви її годуєте самі?»

«Ні, годує мамка».

«А ви корсета носите?»

«Ношу».

«А на ноги взуваєте ботинки з височенними підборами?»

«А то вже так: на те мода така».

«А до двох-трьох годин ночі у клубах та театрах висиджуєте?»

«Буває й так».

«Так от що я вам окажу: годуйте ви самі ваше дитя, покиньте на сідало курям ваш корсет, взувайте на ноги таке, що звичайні люди взувають, лягайте спати тоді, коди весь трудовий люд лягає спати. Одне слово, живіть нормально, як сама природа показує всьому живому жити, і тоді ні для чого вам їздити ні до мене, ні до Кронштадтського».

— Пробачте мені, вельмишановний Лев Миколайович. за таке моє питання: коли ви думаєте що-небудь писати, то план вашого майбутнього твору вже готовий у вашій голові чи ви його розвиваєте коло самого столу?

— Я творю більше коло столу: коли я сідаю що-небудь писати, то часто й сам не знаю, до чого дійду й чим скінчу. Не те що раз, а десятки разів переробляю те, що напишу; навіть і те, що вже складено в друкарні, я багато разів переробляю та переставляю. «Війну й мир» перероблялося в мене та переписувалося двадцять два рази.

— Але це ж величезний труд!

— Так, це величезний труд. Але робила те все моя дружина Софія Андріївна. В мене не стало б стільки сил на таке переписування, якби того не зробила моя дружина Софія Андріївна. Через те-то я багато в чому поступаюся перед нею; між іншим, я ненавиджу місто й зостаюсь в ньому рівно стільки, скільки необхідно, а дружина не любить села, завжди хоче до міста, то їй в тому й догоджаю: супроти свого бажання їду з села до міста.

— Дозвольте дізнатися, Лев Миколайович, коли ви пишете?

— Я пишу тільки до обіду, а після обіду щодня беруся за яку-небудь фізичну роботу. Для мене немає так званої благородної та неблагородної роботи: кожна робота благородна. Коли треба чоботи шити — шию; коли треба пічку класти — кладу; тин плести — плету; гній вивозити — вивожу; все роблю. А як для всіх таких робіт європейська одіж не дуже придатна, то я такої одежі й не ношу, а ношу одіж простого російського чоловіка…

— А то так.

— Я й вам раджу так само робити, як я роблю: до обіду писати, а після обіду — на фізичну роботу.

— Що ж, це дуже розумно. Та тільки не можу я часу знайти для такої роботи. Живучи з науки, я часто мушу сидіти лад книжками та складанням лекцій не тільки до обіду, а цілий день, навіть цілу ніч, мало не до світанку. Та й де ж мені рівнятися до вас! Ваші твори й мої!

— Ви кажете: ваші твори, — а я вам на те от що скажу: в кожному моєму творі е моє й не моє.

— Це ж як вас розуміти?

— А ось як. Коли я що-небудь напишу, то скликаю до себе близьких мені та моїм думкам людей, читаю їм те, що написав, і викликаю їх до щирої та безсторонньої критики. Вони сперечаються зі мною і між собою, і нарешті, коли я почую, що правда на їх боці, згоджуюся з ними і переробляю знову те, що в мене написано, а коли почую, Що вони самі помиляються в своїх думках, зостаюся при своїх мислях. Ось я тепер друкую свій новий твір «Воскресіння». Коли я написав кілька розділів, то скликав до себе моїх друзів і прочитав їм те, що в мене було вже готове. Вислухавши мене, вони не змагалися довго зі мною взагалі, а тільки не вдовольнилися розділами про життя в тюрмі та про кару на смерть, через те що я сам ніколи не сидів у тюрмі, як не бачив на власні очі й кари на смерть. Я згодився з тим і звернувся з проханням до московської влади, щоб дозволили мені кілька днів побувати в тюрмі з. придивитись у ній до життя в’язнів. Та московська влада не дала мені такого дозволу. Я звернувся до тульської влади. Отже, й тут не допустили мене до тюрми. Нарешті, послав я моє прохання до орловської влади, і в Орлі мені пощастило побувати в тюрмах та побачити те, чого я ніколи не бачив на власні очі. Коли після того я повернувся додому й написав нові розділи про життя в’язнів у тюрмах і прочитав їх моїм друзям, то всі одноголосно сказали, що то таки повна правда. Отже, московська цензура якраз ті самі місця з мого твору й перекреслила червоним чорнилом. З таким браком я й мусив друкувати його в Росії, а зате сповна послав до друку за кордон, до Берліна.