— А що ж ви там викопали?

— Та он лежить череп’я, кісточки, бронзове вістрячко і всякі там залізячки, а скарбу так-таки й не викопав, — бідкався дід Охрім.

— У вас водички можна напитися? — спитав Дмитро Іванович.

— Та чого ж, можна! А хто ви будете, відкіля йдете і куди прямуєте? — поцікавився дідок.

— Та я сам з Катеринослава, приїхав сюди, щоб оглянути пам’ятки, та й могилами зацікавився, — відповів Яворницький. — А добра у вас водичка. Спасибі. Цікаво все-таки, покажіть, що ви викопали.

Дід Охрім розсортував накопані речі на дві купки: в одну з них він склав, як йому здавалося, малоцінні речі — кісточки, а в другу — коштовні речі: залізні стремена бронзові наконечники стріл, кинджал тощо.

— Чув я, — каже дід Охрім, — що отакі штуки, як я накопав, можна продати. Чи не купите?

— Дозвольте мені, добрий чоловіче, розглянути їх.

— Прошу, дивіться.

— А цікаво, скільки б ви, голубчику, хотіли взяти за оці маслачки та залізячки? — спитав археолог.

— Четвертну дасте?

— Та що це ви, добрий чоловіче, воли продаете, чи що? Хіба ж таку ціну можна правити?

— Я ж скільки ночей не спав, усе копав, трудився, а вас ціна моя дивує!

— Ні, тут дива немає. Бачите, я директор музею професор Яворницький. Може, ви чули?

— Чути не чув, а в музеї був. Бачив там отакі штуки, як і в мене. А коли повернувся — і думаю; візьму лопату, попробую, може, що-небудь і я викопаю. От і викопав, бачите?

— Копати, сизий голубе, так не можна. Це не по закону. Копають не так, кому як заманеться. Цим займаються археологи — люди, які вивчають пам’ятки минувшини. Ви ж копали без пуття, що, мовляв, знайду, те й візьму. Цього вам не слід було робити. А якщо ви хотіли золото викопати і розбагатіти, то, повірте мені, — не в могилах його шукають. Викиньте з своєї голови ці нікчемні мрії. Скажіть мені, дідусю милий, ви письменний?

— Ні!

— От бачите, і розписатись не зможете?

— Не вмію.

— Так от: письменність є неоціненний скарб для людини. Оцей вам скарб треба шукати. І його не в могилі шукають, а в книзі.

— Та я розумію. Так злидні заїли, темнота наша… Не до грамоти!

Дмитро Іванович присів на призьбі, склав акта про розриту могилу і занотував туди всі речі, що їх викопав дід Охрім.

— Тут слід вам розписатись, дорогий друже, — звернувся Яворницький, — та жалко, що не вмієте. Як же бути?

— Та я хрестика ставлю: ото й уся моя грамота.

— Тоді ось тут ставте хрестика, — показав професор. — Так от що, жалко мені вашої марної праці. Всі оці речі, що ви викопали, я заберу до музею: у вас вони будуть без діла, а там ми їх виставимо для огляду.

— А як же мій труд? — спитав дід Охрім.

— Бачите, за цей труд держава не платить, бо ви по своїй несвідомості зруйнували пам’ятку старовини, зіпсували деякі речі. Я вам трохи дам грошенят за це, та раджу більше не шукати в могилах золота.

Дмитро Іванович не мав грошей, щоб оплачувати таку роботу, не мав їх і на придбання експонатів. Однак він пожалів працю діда Охріма і, скільки міг, заплатив із своєї кишені.

— Ось візьміть десятку. Це від себе даю.

— Спасибі й за це.

— Ну, бувайте здоровенькі. Дякую, що приберегли, не розгубили викопані речі.

— Бувайте, щасти вам!

— Ось що, — згадав Дмитро Іванович. — Виберіть у неділю час і приїздіть до музею. Та не самі, а візьміть з собою побільше селян. Там, у музеї, я багато чого розповім вам: і про археологію, і про скарби, і про таке, що ви й не чули.

— Дякую! Постараємося приїхати.

З ЙОГО ПЕРЕПУСТКОЮ

У селі Вовнігах, що розкинулося на березі Дніпра нижче Дніпропетровська, Дмитро Іванович бував дуже частим гостем. Там чимало в нього було приятелів, до яких учений заходив відпочити, живе слово почути, якусь річ розшукати.

Уперше він заглянув туди 1904 року. Десь довідався вчений, що в діда Корнія Пиндича — старого рибалки — зберігаються дві коштовні речі: козацька шаблюка та пістоль з кремінним запалом. Зайшов Дмитро Іванович до хати, привітався, розпитав, як живуть. Його цікавило все — де, чим і як ловлять рибу, розпитував про вбрання на селі, про весілля, уважно прислухався до мови, цікавився звичаями, побутом. Сидів з господарями до пізнього вечора, а потім спитав:

— А чи знаєте, чого не я до вас прийшов?

— Скажете!

— Чув я, що у вас і досі зберігається старовинна зброя. Чи можна на неї глянути?

— Можна! — відповів дід Корній. — Зараз покажу цю зброю.

Пиндич дістав шаблю й пістоль, передав їх Дмитрові Івановичу. Було видно, що речі сподобалися гостеві. Він уважно оглядав їх, обережно торкався до них руками. Господарі дивилися на нього і чекали, що ж далі буде, чого хоче вчений? Нарешті він, усміхнувшись, ввічливо сказав дідові Корнієві:

— Дивлюсь я на цю шаблюку та на пістоль і думаю, як би вони прикрасили наш музей. Саме таких зразків зброї у нас і не вистачає. І хочу я вас, голубе сизокрилий, дуже просити: подаруйте ці речі музею. Повік вам буде честь і слава!