Мені було не легко висловитись вистачально по-англійськи, я шукав потрібні слова, у поспіху не міг їх знайти і мій вигляд напевно зраджував велику розгубленість. Я дуже добре розумів її наміри і її тенденції, одначе не міг дати їй остаточної можливости виконати її завдання. Одруження Катрусі було тепер для неї "головне питання кожного її дня, але я мусів вдавати турка і уникати справжньої відповіді. Я говорив про те і про це, про любов, як силу, як частину природи, як невід’ємну окрасу розмноження роду, як поезію, красу взагалі, мистецтво. Пані Сомерсет прекрасно це розуміла, але вимагала не краси й не поезії, а звичайної прози.
Мене знов виручив Снилик. Ми з ним безперерви були на лінії. Я не мав дома телефону, але я мав його у себе на роботі, як також я мав його на кожному кроці моїх стежок. Внедовзі, при кінці березня, пізно вечором, біля години дванадцятої, у мене на роботі задзвенів телефон. Я підняв слухальце і на моє "гальо" почув голос Снилика. Був помітно втомлений, але як звичайно повний завзяття. — Слухай, Павле! Маю для тебе нову забавку. — Якась рудера? — запитав я. — Но… Не так аж образливо. Прекрасна хатка на сім кімнат з ґаражем… І з виглядом на озеро. Ха-ха! — казав Снилик. — А ціна? — Ціна твоя. П’ятнадцять ґрен. Можливо, можливо! Можливо спустить… Але раджу взяти. Tiп топ! При певних твоїх… Ти розумієш. Дві-три тисячки можеш залучити.
Другого дня я вже ту забавку оглядав, третього підписав "оферту", а четвертого брався до роботи. Це вимагало лишень звичайної поверхової уваги, а за тиждень цей самий Снилик привіз своїм Фордом нового купця, якогось еспанця і ми погодились на сімнадцять тисяч. — Вел, — казав Снилик. Не велика здобич, а все таки здобич. — І головне, що мене при тому найбільше розібрало, це розміри мого діла. Вони видались мені жалюгідно малими. Десь приблизно в тому самому часі, ми сиділи зі Сниликом і моїм новим приятелем Медиком у "грілі" мого, знов таки старого приятеля Пилипа Стецика, що при вулиці Квін, один блок на захід від Батерст, у його найзатишнішому "сальоні", пили дешеву каву і обговорювали дивовижну, як на наші умови, справу — заснування нової будівельної компанії. І на диво, це була моя ініціятива, до речі не останньої дати, бо ще будучи у Ванкувері, я познайомився з деякими нашими, не дуже великої фахової грамотности людьми, які мали вже чималеньку компанію, яка в різних місцях того пречудового міста, будувала не менш пречудові бонґала… Мені це діло подобалось. Будівництво, це мій коник взагалі. Я інколи впаїдаю в істерику, коли бачу гарну будову. Тим більше, що в Торонті вже було кілька наших очайдухів, які цим ділом досить успішно займалися. Один мій товариш, земляк, з якихсь старих часів емігрант, який мав обтяті пальці лівої руки, вже на старості років, "впав на думку", що замість обтинати пальці на чужій роботі, чи не краще занятися будівництвом, як він казав, на власне копито. Останнього літа, він пішов за своєю мудрою радою і власними силами, з не дуже великим капіталом, він збудував п’ять мешканевих котеджів в околиці компанії Дженерал Моторе і заробив не більше, не менше, — десять тисяч чистогоном. Це, казав він, ніяка ще сума, інші на такому ділі виробляли три рази стільки, але по-перше я ще не мав досвіду в цій роботі, а по друге, я такий досвід набув, а за це треба платити.
І я йому вірив. Я сам намірявся набувати досвід і що мені шкодило — моя надмірна обережність. Я боявся рискувати, а це в рискованому ділі, найбільший риск.
Не дивлячись на те й на це і на все інше, ми заложили тріюмвірат Снилик — Данилів — Медик — перший: торговельний досвід, другий: два й пів акра будівельної площі, третій: будівельна освіта. Чого бракувало — будівельного капіталу. Але Снилик вроджений оптиміст, він постійно повторяв ту саму істину, що капітали ростуть на вулиці Квін, на полях, на автострадах, в телефонних книгах і треба лиш нагнутися, щоб їх підняти. Можливо, він мав рацію і що нам залишалося — доказати це на практиці. Нагнутися і піднести. І в кожному разі, наша чарівна трійця з грілу Вікторія при вулиці Квін, мала на увазі саме цим ділом невідкладно зайнятися. Рішено і підписано. Наша розмова не тривала більше години. Ми встали з-за столу і, протискаючись через маси людей біля бару, вийшли на мокру, брудну вулицю, зайшли за ріг вулиці Маркгам, де чекало на нас авто Снилика, всілися до нього, гучно тріснули дверці, авто рушило і побігло вверх до вулиці Дандес. Це було між першою і другою годиною дня якогось, вже не пригадую числа в кінці березня.
Тим часом надходила весна. Як я вже, здається, згадував, я назвав своє місце в Оквілі "Коломия" і при в’їзді до неї, на одній з моїх сосон, я примістив табличку з цією назвою, виписаною чорними готичними літерами на брунатному тлі, запозиченою, розуміється, з прапам’ятного котеджу Лисого на озері Сімко. Сама ж Коломия, як така, не мала для мене ніякого меморіяльного сентименту і лишень Снилик, який, вдається, походив родом з околиць того символічного місця, був цим підлещений і сприйняв це як мою данину патріотизму старим нашим ріднокрайовим закутинам.