— Не знаю. Не мій бізнес. Я мала лиш завербувати…
— Отже "каґда би не Єлена" (цитата з вірша)… Коли б не Зіна… Не Макар Іванович… Не бачити б нам Сімко.
— Це їх ідея — розуміється. Знаходять Лисого. Я його малюю… Дістаю котедж… Запрошую вас… Ви потрапляєте в мої сіті. Я шантажую вас коханням… Зіна шантажує мене Лисим… Макар Іванович шантажує нас наганом. Ми зломані. Вас посилають на фабрику літаків… Мене женуть на Бермуду… Я шукаю жертви, мобілізую, шантажую. Ми діємо. Розгортаємо операцію… Чи ж не чудово?
А Лисий… Це така наша мамалиґа. Коли я намалювала його портрет, він дивився, дивився на мене а потім питає: ви добре, дівчино, малюєте, але з чого ви живете? Я йому щось, не пригадую що відповіла, а одного разу він кличе мене до свого готелю на Бейстріт і таємничо вручає мені чека на двісті долярів. Тільки прошу нікому не кажіть, бо як довідається жінка — з’їсть. І цо все. Між іншим, — додала вона до цього, — мама не знає, що ми з вами були на Сімко. І вона хоче бачити вас. Завтра прошу на родинний обід. Увага! Увага!
— Зворушливо вдячний! — відповів я. — А що, як не витримаю іспиту?
— Мама під сильним терором.
Я бачив Лену в її гарній подобі, її ніжні, тонко різблені рамена і її делікатно різблені, тонкі пальці. Їй потрібен протектор, сила, захист, їй потрібен муж, чоловік. Їй потрібні засоби. Розуміється, вона може "знайти працю", але яку? Малювати портрети? Кельнеркою в ресторані? Продавачкою у Ітона?
Справді проблема. І я не знаю, у якій подобі з’явитися на очі її матері. Що сказати? Що обіцяти? Що дати? Себе самого? Яка з мене вартість для матері, яка хотіла б бачити свою дочку на троні Клеопатри. І цілком заслужено. Я переконаний, що терор Лени не грає для неї великої ролі, маючи за собою десять років практики кондуктора трамваю.
Такі ось і інші подібні думки проходили через мою мозкову лябораторію під сардонічні звуки саксофонової оркестри, до якої у другій залі на крузі танцювали пари, освітлені смугами кольорового світла. Випите вино і присутність Лени настроювали мене на всілякі дивовижні кімбінації й відчування, перед очима в різних напрямках, ніби на притьмареному екрані, рухались людські силуети і все разом видавалось нереальним, ніби з іншого виміру простору. Моє обличчя, дарма що притьмарене освітленням, як і звичайно, було відкритою книгою, в якій можна читати кожній грамотній людині і в якій Лена до схочу читала. І дуже розуміла. Вона бачила мене наскрізь і на цей раз, як мені здавалося, цілковито зі мною годилася. Вона рішена бути моєю жінкою, йти жити до однієї кімнати, бути продавачкою у Лоблавс, але чи погодиться на таке її величність мама? Напевно вона питала дочку: а який його фах? А що він робить? А скільки заробляє? О, мамо! Він добрий механік! Ме-ха-нік! Чи не досить нам тих механіків? Він дуже талановитий! Він хоче бути письменником! Письменником? На якій мові? Чи він живе в Києві, а чи в Торонті? Досить, досить! Тут треба жити по-людськи. Особливо, хто може! А ти можеш!
— Як ваш?, мама зветься? — запитав я несподівано.
— Лідія, — відповіла Лена одним словом.
— По батькові?
— Іванівна.
— Чи не хотіли б ми потанцювати?
— Розуміється. Давно час!
Ми танцювали, згадували не так Торонто, як Сімко. Сімко, цей маяк нашого мандру у просторах чуття, своєрідна зоря надхнення і печалі, розбита чарівна чара пізнання добра, зла, меду й цикути, розгалужена панорама глибинної пристрасті і глибинної насолоди. — Ніколи не забуду Сімко, — казала Лена примружуючи очі. Ніколи! Та зустріч! Вона вирішила! Все вирішила. Цілу мою фабулу… — Вона у своїй золотій робі переливалася у світлі прожекторів рельєфно і емоційно на тлі розтанцьованого паноптикума, що мені було не-захисно і бентежливо. Ми провокували довкілля, очі багатьох були звернені на нас, а в одній з перерв, до нас підійшов приголомшений денді у препишному, європейського крою смокінґу і запросив Лену до танцю. Вона відмовилась. Виявилось, що той франт, як ми самі, походив з Европи, з Чехословаччини, недавній втікач від "братніх русів", а теперішній інженер, забув вже якої, чи не Мессі-Гарріс, компанії. Ми обмінялися з ним кількома реченнями в німецькій мові і розійшлися з дружніми побажаннями. Напевно вважав нас за пару розпещених мільйонерів, які бавляться в закоханих.
Ми пробули тут пару годин, час тікав швидколетно, перед відходом повернулися до нашого номеру, півлежали на широкій канапі, ділилися враженнями минулого тижня, укладали плян на завтра… Зустрінемось рано тут, снідаємо разом внизу в кав’ярні, оглядаємо місто, а обідаємо з матір’ю. Біля першої години ночі я відвіз Лену таксівкою на її Розмонт. Прекрасна, осіння, гіроскопічна ніч великого накопичення бетону, каменю й заліза, всипаного густо міріядами вогнів і пронизаного маґістралями безупинного руху. Його пульс і ритм синхронно діє з пульсом і ритмом всього космосу, так що інколи тратиться почуття земного і видається, ніби це все разом висить у просторі і зі шаленою швидкістю кружляє довкола якогось центрального фокуса.