— Що ви там робили?

— Купалися.

— Вечором?

— Чому не вечором? Найкращий час для купання.

— І Трухлий був з вами?

— О, Павле! Що з вами? Розуміється був. Це ж… Як вам не соромно! Він же… Просто не хочу поясняти, бо це глупо. І між іншим, Лисий хотів би і вас запросити. На моє бажання. Чи ви хотіли б? Допустимо в суботу.

З кожним її словом мені відлягало, ніби біль голови після аспірини, робилося ясніше і лекше, я шукав відповіді на останнє питання, але Лена перебила: — Але ж ви голодні! Хочете? Я маю.

— Ні, дякую.

— Маєте недобрий настрій.

— Бо мав недобру візиту.

— У зв’язку зі мною?

— Можливо.

Її погляд зраджував зацікавлення, на устах тремтіла іронічно-вдоволена посмішка, очі міряли мене знизу до верху, але не питала нічого. Я стояв перрд нею зніяковілий, дивився їй у вічі і мовчав також. Вона легко, криво посміхнулася, підійшла до мене, театрально піднесла свої довгі, нагі руки, заложила їх мені за шию і легко, ніжно, з тією самою іронічною посмішкою, поцілувала мене в уста. І запитала по німецьки: — Варум зінд зі зо безе? — Я посміхнувся, обняв її і пригорнув до себе. — Но, но, но! Не так завзято. Ви мене зломите, — казала вона і намагалася визволитись з моїх обіймів. — Хочете говорити по німецьки. Або по російськи? — казала вона. — Яка вам з цих двох мов більше подобається?

— Навіщо вам це треба знати? — запитав я.

— Ні-на-віщо. Просто, щоб вам докучити. Ми ж можемо говорити на кількох мовах, чи це не гарно?

Я не міг позбутися підозрілого, питального вигляду, здавалося, що вона мене в чомусь випробовує, робить допит і хоче замаскувати це невинними жертвами. Я не міг бути одвертим, а разом не хотів видаватися недовірливим, що мені не легко вдавалося і Лена це прекрасно бачила.

— Ви мені не вірите? — питала вона.

— Що не вірю?

— Щось не вірите.

— Може тому, що все таки вірю.

Вона посміхнулася ясною, доброю посмішкою, інколи в неї це гарно виходило — вишнево і соняшно. — Як гарно, — відповіла вона. Це її "як гарно" значило, що їй щось справді подобалось. —— Ну, так що? Їдемо купатися?

— Лисий може нас забрати… Або просто ми самі, автобусом. Ви і я. Чи не зворушливо. Двоє закоханих… На пляжі… Гарячий пісок… Бронзові тіла… Оранжеві купальники… Ви ж маєте суботу вільну.

— Не тільки суботу, маю вільний тиждень. Це моя відпустка, — відповів я.

— Разпрекрасно! Еврика!

— Т я маю ідею.

— Ов!

— А що коли б декорації трішки ускладнити. Скажемо: котеж… озеро… Ранні тумани… Вечірні зірниці… Двоє закоханих…

— Це спокусливо.

— Я міг би замовити котедж… На цілий тиждень.

— А ви не боїтесь?

— Чого?

— Пам’ятайте моє "ніколи-ніколи". Це поважно.

— Двоє… скажемо… Є таке слово "платонічний"… Допустимо, ми не з живого матеріялу, а, скажемо, астральні з’яви, або, скажемо, боги з мітології, такий божественний Аполон і така божественна Афродіта…

— Но, но, но! Не залазьмо на Олімп, тримаймось краще астрального.

— Скоряюсь. Двоє астральних синдерел живцем з казки, як зійде жовтий, надутий місяць, в тумані берега зі стрункими тополями, з подувами могильного холодку, з повітрям, що його пронизують кажани, побрязкуючи кістяками…

— Стоп! Стоп! Стоп! Кажани побрязкують кістяками?

— Не кажани… з’яви.

— Чи астральні з’яви мають кістяки?

— Мають. Танець кістяків на березі холодного озера, під жовтим місяцем у фіолетовому тумані.

— А що далі?

— Кидаємось в льодову воду і зникаємо. Лишень два круги на воді. "Я живу у зростаючих кругах". І глибока, могильна, космологічна тиша!

Лена виразно була зацікавлена, очі і уста посмішалися, голова заперечливо похитувалася, це її інтригувало і бавило.

— Ви не погоджуєтесь? — питав я її.

— З вами — так. Лишень не з собою. Бо я… погоджуюсь.

— А чого нам боятися?

— Запитайте краще себе.

— Я вже давно помітив, що ви в мене не вірите, — казав я агресивно.

— О, Павле! Маю вірити у вас? Як? Ви не вірите мені.

— Я вам не вірю, але я у вас вірю.

— Ви пропонуєте мені провести з вами тиждень…

— Не пропоную і не провести… І не тиждень…

— Я вас не розумію.

— Не розумієте? Що можуть бути вищі, кращі, могутніші слова, як "провести", як просте "жити". Є ще утопія, казка, мрія… Є чудо! Чому не хочете погодитися, що поезія, краса, щастя, радість це реальні явища?

— О, Павле! Ви божевільний! Ви не знаєте мене.

— Не знаю і не хочу знати. Допустимо, я вас відкриваю, як Колумб Америку. Не знаючи наперед, куди це заведе — у прірву, в Індію, у пекло. Допустимо, я з вами одружуються, і за пару тижнів виявиться, що я одружився з відьмою. А може це цариця Савська, або Клеопатра. Або просто пригода. Не все на світі стандарт. Можемо бути найгіршим подружжям на плянеті, але найкращим у соняшній системі. "Я живу у зростаючих кругах" і ви цього не забувайте. Допустимо, ті круги розходяться, розходяться, сягають далі і далі…