— Я вам сказала.
— Тим віршем?
— Народження. Зростаючі круги.
— Ви не песимістка?
— Але ви песиміст. — Вона виразно натякала на мою нетерпеливість… На її телефони… На її незалежність. Я намагався забути довгі телефони, не питати, з ким вони і для чого, тримати стиль і рівновагу. А коли відходив, вона несподівано казала: — Приходьте завтра. Хочу вас малювати. — Вона ніколи ще не казала прийти "завтра". Звичайно це мав бути тиждень, або хоч кілька днів різниці…
Другого дня вона справді мене малювала, у хаті було душно, ми вийшли на задній двір і примістилися на травнику під дубом. Лена була у своєму замащеному фарбами халаті, їй це дуже личило, я сидів на стільці непорушне й спостерігав її фіґуру, рухи, вираз. У цій своїй ролі вона виглядала чарівно, або чаруюче і я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею — єретична, боязлива, непевна думка, бо уявити її в ролі дружини, господині і матері покищо не було можливости. — Слухайте, Павле… Прошу мене не роздягати, — казала вона між іншим. — Вибачте. Хто вам сказав? — питав я. — Ваші ласі, котячі очі. Це може вплинути на портрет. Мовчіть, мовчіть!
По двох годинах роботи, вона залишила мольберт, відложила палітру і простягнулась горілиць на траві, заложивши під голову обидві руки. Її груди плястично випиналися з під халату. — Лягайте, Павле. Дивіться який високий… Що це? Дуб?
— Дуб, — казав я.
— Яка велична рослина. Як він такий виріс і для чого? Звідки він взявся?
— Мабуть, зі землі, — відповів я виминаюче.
— Зі землі, — і вона здивовано свиснула. Не з неба? А чому не з неба? З сонця. З повітря. З атомів. Як приємно відчувати простір будучи на землі. Весоч. Безконечна весоч. Чому ви не летун?
— Бо я виробляю чоколяду, — відповів я.
— Чо-ко-ля-ду! О, Боже! — і вона засміялась.
— Вибачте.
— О, но! Ви чудовий! Чи ви любите птахів?
— Особливо горобців.
— Ви покпиваєте. Чому не орлів?
— Бо орли не цвірінькають. Горобці сіра, робоча маса. Масса, масса! А орли? Хіба це птахи? Це лиш на гербах, на монетах… В зоологічних парках. У клітках. За ґратами. Символ минулого.
— А горобці — символ сучасного. Але є птахи, не символи. Сині сенички, жовті жовтобрюшки, червоні кардинали, пузатенькі робіни, меткі шпаки… Це така безмежна жива краса. Ви думаєте, що я також горобець.
— Ви? Ні! Я… Ви напевно з породи орлів.
— О, напевно. Орлиця… Ради Бога, ради Бога. Ми довго лежали, погиркувались, сонце було за верховіттям дуба, але наша розмова значно різнилася від розмов попередніх. Менше, значно менше впертости, протиріччя. Навіть змінився тон. Всі ті горобці, синички й кардинали, кольори і тони зраджували зміну погоди, проривалося сонце, ще раз розцвітали бози. Я лежав боком опертий на лікоть, спостерігав лінії фіґури Лени, її виразні, провокуючі частини і форми свідомо пропоновані моїй розогненій уяві. Збоку стояв мольберт з барвистою плямою на шматку картону де сильними, гострими кольорами висловлено картину нутра, ніби цей шматок людської подоби лежав на операційному столі. Можливо в цьому балянс думки, розбурханої уяви, яка не вміщається у звичні межі і шукає обріїв поза обріями.
Пригадую, казала вона, — краса таїться в кожній формі і чим вона незвичніша, тим разючіша. Кінь гарне сотворіння, але октопус, бегемот, крокодил — вибагливіше. Жаба-ропуха зразок вибагливих кольорів, а павук феномен винахідливости фантазії. Дехто думає, що люди з Марса мають вигляд павуків. Не любимо павуків, бо вони малі і слабі, але коли б вони були такі, як коні, ними їздили б верхи і вони правили б за зразок гарного. Верблюд чи осел не естетичні ші від павука, бо хто бачив павука з довжелезними ногами, коли він сидить під листком цинії, над яким зверху цвіте барвиста квітка, не зможе забути його надзвичайної напружености і уваги ніби він є втіленням найглибшої думки природи. Він глибоко закутаний в таємницю, а коли його зауважиш, він миттю зривається і, як блискавка, зникає. Або чи бачили ви в лісі між галуззям філігранну тканину павука? Бачили, що з нею діється, коли ранком на ній збираються краплинки води, а збоку, згори на неї спадає промінь сонця? Павук сидить збоку — великий, сентиментальний, напружений і співає баляди. Це сотворіння епічне з великим почуттям історичности. Воно напевно мало предків ще в часи девону.
Я слухав ці розважання, як школяр, без руху. Цього передвечора, коли сонце зайшло за сусідні будови, ми неохоче залишили це місце і спокійно та вдоволено відійшли до кімнати. Було тепло, безтурботно, почували себе інтимно, вдоволено, по родинному. Коли я відходив, вона дивилася на мене з тією своєю лукавою усмішкою, але без іронії, голова похилена, і питала: — Ну? — Це значило — вдоволений? А що ж далі? — Завтра? — запитав я. Я ніяк не чекав позитивної відповіді, але вона відповіла: — Можливо. Я до вечора вільна. — А ввечері? — не втримався я з питанням. — Не дома. — похитнула вона головою. — А де? — ступнювало моє нахабство. — До побачення, сказала вона і наставила примхливо, обережно уста. Ця провокація мене зірвала, я схопив її в обійми і міцно, пристрасно пригорнув її до себе. — Хижак! Хижак! Схаменись! — викрикнула вона різко і вирвалася від мене. — Ніколи не робіть цього. Не люблю коли мене мнуть, як губку! — сердилась вона. Я був збентежений. — Але ж Лено… — почав було я. Вона перебила: — Що, Лено! З мене ніколи не буде забавки. Ані коханки. Ніколи!