І родилась Лена рівно десять років пізніше, ніж я, тобю вона вже не знала "проклятого царського часу" взагалі, а я ще мав на собі маленьку плямку "ганебного минулого", хоча дуже можливо, що ми не раз зустрічалися на вулиці Сумській, де стояв їх злочинний дім, а з її старшим, струнким, білявим, ластовинястим братом, ми разом ходили до народної школи, грали "гилку" і вчилися курити.

… і напешті, ми однаково затратили пів життя "для добра майбутніх поколінь", об’їхали пів світу, щоб знов зустрітися на перехресті вулиць Батерст — Дандес в Торонті, Онтаріо, біля зупинки трамваю насупроти німецької аптеки "Медіка".

Коли я приходив з нічної зміни роботи, я звичайно до обіда спав, а потім одягався і простував вниз по Маркгам до вулиці Квін, де на розі містилася харчівня "Иорк", власником якої був мій господар Пилип Стецик. Це була пісна, одноманітна вулиця, заселена переважно сірим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками історичної давности, зі всілякими хитромудрими ґаночками, балькончиками. прнбудівками, яких цегляна барва від часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисілн за бпаком сонця. За повір’ям більшості мешканців закутка, сміття значило гроші, тому до нього ставились, як у Індії до святих корів, гігієна не вважалася чеснотою, а на естетику не збувало часу. І дивно, чому саме в таких місцях водиться стільки дітей. Можливо, рід людський такі самі бактерії, як і всі інші, і смітники є лля них найближчою стихією.

Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до їдальні, між дванадцятою і першою годиною. "Гріл Иорк" пишався численними написами, неоновим світлом, реклямою цигарок "Прогрес". Це привабливий, кольоритний, ніби з оповідань Джека Лондона, вертеп зі запахами тютюну, олії, риби, цибулі, це стовковисько типів й характерів, це щедра долоня, що за маленькі гроші, пропонувала вам ситість, це місце, де, крім "гамбургів" і ’’гот-догів", ви дістали рідні борщі й вареники, а до того зустрілись "зі своїми" і наговорилися до хрипоти про найважливіші проблеми світу.

Саме того часу це мальовниче пристановище істотно поширялося, подвоїлась кількість стільців бару, стіни змінили свою тютюнову барву на сіро-небесну, додано збоку кубічну, без вікон, оббиту фанерою кімнату, запроваджено мікрофони з безконечною музикою і вістями на різних мовах і подвоїлось кельнерок, які заклопотано бігали у своїх ясно-кремових халатиках, обвантажені посудом і харчами.

З поміж них контрастове виділялась звинна, елегантна русявка зі синіми очима, червоними устами і вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася і звала мене Павлом Івановичем.

Одного разу вона несподівано мене запитала: — Павле Івановичу. Чи ви знаєте Лену Глідерс? — Ні, — відповів я незучаснено — Не знаєте Лени Глідерс? Це неможливо. Це ж відома малярка, — казала вона здивовано. — Ні, — відповів я тим же тоном. — Вона малює різні такі… знаєте… Модерна, — вияснила вона. — А вона вас знає, — вияснила виразніше. — Мене? Як і чому? — питав я здивовано. — Як і чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. І про вас говоримо. Вас усі знають.

Аргумент був засильний, я замовчав, але моя співрозмовниця не вмовкала. — Дуже гарна, — казала вона, маючи на увазі ту саму Лену.

— Навіть дуже, — пробував я жартувати.

— Уявіть, що дуже. І шкода, що ви її не знаєте.

— Можливо й шкода.

— А може б ви хотіли з нею познайомитись?

— А чому б ні.

— Вона недавно прибула з Монтреалу.

— О! З Монтреалу. Розуміється. Ви, здається, також з Монтреалу.

— А ви, здається, з Ванкуверу.

— Маєте рацію, — відповів я з посмішкою. — А чи міг би я знати ваше імення?

— Зіна.

— А далі?

— Далі нема. Зіна.

На цьому наш діялог на тим часом скінчився, я був задавнений скептик, відкриття Зіни мене не зворушувало, мені соромно признаватися, але засадничо, я не належав до тих, які легко загоряються, я вірив в любов, кохання, пристрасті, я читав про них, бачив їх у (фільмах, але лишень бачив, не конче сприймав, моє тіло було на таке загартоване, душа імунна, гормони ситі. Лишалась мрія, а в мрію не вірилось дослівно. Хотілося чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет, віддихом.

Зовсім недавно, я, було, щось подібне зустрів. І не так далеко. На тій самій вулиці Дандес, повертаючи до ліва, де розбиті хідники, брудні калюжі, жидівські й італійські крамнички зі сушеною, солоною рибою, оселедцями, прісним запахом оливок, грушкоподібних сирочків, майже в перемішку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мішками, юхтовими черевиками… На самому розі при виході на Баторст красується запорошений кіоск журналів, газет, кишенькових видань, курильного краму. Тут я часто зупинявся, мене приваблювали європейські ілюстровані журнали, ремінісепції минулого, спогади війни, знайомі прізвища…

І саме на цьому місці, зовсім ненароком і зовсім випадково, я побачив молоду, гнучко-струнку, в повітряно-легкій суконці дівчину, з римською, у вигляді кінського хвоста, зачіскою. Така мимолетна з’ява. Вона щойно висіла з трамваю Дандес і чекала, видно, на Батерст. Унікальне вражаюча і безкомпромісово гарна. І закоштовна, щоб зватись жінкою, це просто квітка-самоцвітка, не Мадонна і не господиня, а вияв мистецтва, брильянтовий перстень на пальці уяви.