— Чи можу я до вас? — запитала тоном, у якому вичувалось певне рішення.

— Розуміється! — зірвався я на ноги і розлився чемністю. — Прошу ласкаво сідати! — і вказав на канапу. Вона делікатно, виструнчено присіла, старанно прикрила коліна полами халату, загадково посміхнулася і рішуче запитала: — Павле! Чому ви не хочете їхати з нами на баль? Ви нами не вдоволені? Михайло дивується. Може нам треба вибратись?

— О! Ні! Я вами зовсім вдоволений, — запевнив я її патетично.

— То в чому справа? Чим пояснити ваше вперте небажання дотримати нам товариство?

— Не тільки вам. Взагалі. Я вирішив цього року…

— Чому якраз цього року? Що це за такий фатальний рік? — перебила вона мене.

— Просто не можу. Без пояснень.

— Дуже дивно. Ну, а коли б я вас гарно попросила? Щоб зробили це для мене? От хочу з вами танцювати. Ви ж знаєте, що Михайло не танцює.

— Чи вам бракувало коли партнерів?

— Але я хочу з вами.

— Дуже дякую, але не розумію чому.

— Знаєте, що я… вперта.

— Гідна уваги чеснота. Але не так давно ви окреслили мене, як зразок егоїста. Чи цього не досить?

— Ви образились. Бідний. Вибачте.

— Справа далеко не в образі.

— Ну, а в чому?

— Впертість, егоїзм… Коса на камінь. Ваше рішення, моє рішення. Небажання компромісів. Словом, конфлікти.

— Але ж я… хочу! Я хочу! Що ви не бачите?

— Бачу.

— Для чого така жертва? Для людини, що вас покинула?

— Ніяка жертва.

— Жалоба!

— І не жалоба. Просто не хочу. Маю інші наміри.

— Може збираєтесь до манастиря?

— До манастиря, до пекла, до дідька — байдуже куди, — відповідав я рішуче.

— Ви дивовижно неможливий.

— Ви ж це давно знаєте.

— Але ніколи не думала, що ви аж такий. Вона дивилася аґресивно, очі горіли гнівом, щоки червоні. Гарна, розлючена пантерка, яка все таки викликала співчуття.

— Але ж, пані Марто! Чи варто сердитись?

— Скажіть, як не сердитись.

— З ласки, милосердя, любови.

— Для вас це жарт!

— Який жарт?

— Жарт! Не любите! Ненавидите!

— Але ж пані Марто!

— Не зношу виправдань. Я люблю ясність. Одвертість. І відвагу. Чому б не сказати просто: ви мені не потрібні — ідіть геть! Для чого ці церемонії?

— Але ж, пані Марто.

— О, ти мій Боже! Мовчіть! Мені соромно! — викрикнула вона, зненацька вибухла плачем, рвучко зірвалася і вибігла з кімнати. Я був приголомшений, хотів було бігти за нею, нараз отямився, мене проймала злість. Марта перебігла до своєї спальні напроти і голосно затріснула за собою двері.

Настала сторожка тиша, безладдя, непевність, хотілось щось зарадити, думка напружено металася, шукалось виходу, заносилося на гострий конфлікт, повітря насичувалось електронами.

Була година восьма, найкраще б піти і пройтися, або ще краще одягнутися і піти до парку, перечекати пару годин десь на самоті, а там на роботу. І коли я одягнувся і мав намір відійти, двері насупротив відчинилися і в них появилася Марта. — Чи могла б вас на хвилину задержати? — запитала вона злагіднено, голос її тремтів, очі мала заплакані, щоки червоні.

— Дуже прошу, — відповів я в тон її голосу.

— Зайдіть на хвилиночку, — попросила вона до себе.

Чергова вражаюча несподіванка. Щоб не викликати враження надзвичайности, приймаю запрошення. Спальня виглядала чисго, свіжо, двоспальне ліжко старанно застелене, перед великим дзеркалом асортимент одеколонів, м’яка, рожева табуретка, нічний столик, рожева лямпка.

— Не зважайте на місце, — казала вона. — Я вас задержала, бо хотіла перед вами вибачитись.

— Переді мною? За що? Вина моя, за мною вина, — відповів я.

— Ні-ні-ні! Моя поведінка… Це дико. Я розумію. Інколи трачуся… — її настрій містерійне мінявся, обличчя набирало вигляду візантійської ікони, голос м’якість шовку. Хвилинку я непевно й упокорено вагався, мене раптом збито з лінії. — Я вас розумію. Вибачте, — казав я. На мене найшло дивовижне стурбування, єдине, що залишалося обірвати цю розмову і відійти. Марта миттю відгадала мій намір.

— Зачекайте. Ви ж ще маєте час, — похапцем сказала вона.

— Маю багато справ, — мимрив я невиразно.

— Встигнете. — Її настрій далі мінявся, очі швидко загорялися, появлявся лукавий посміх. Свіжа, кольорова, соковита, гарний стан, бентежлива лінія, болюче відчуття, наші погляди вперто змагалися, тіло наливалось гарячою втомою. Хіба кинутись і зім’яти, як хижак, свою жертву. Ні, краще відійти. Усе це таке провокуюче. Я стояв з течкою під пахвою і з наміром відійти.

— Зачекайте! — викрикнула вона. — Я ж хочу з вами говорити.

— То ж я вас слухаю, — відповів я з наміром захисту.

— Колись ви казали, що… любов не вимагає виправдання, — казала вона з тією напруженою увагою ловця, який ось-ось зажене свою жертву.

— Не заперечую цього й тепер, — відповів я.

— То чого боїтесь? Чи я аж направду така страшна?

— Для цього с причини.

— Певно. Причини. Не любите мене. Любите іншу.