— Ти, здається, не слухаєш мене… Маріє?

— Га!

— Ти не слухаєш мене?..

Марія мовчить.

— Ніколи, ніколи ніхто не буде знати, коли ти візьмеш від мене той дріб’язок. І клянусь тобі, що ніхто не буде знати, що я з тобою сьогодні розмовляв тут так довго, а також ніколи не покажуся тобі на очі… Ну?.. Візьмеш? Ось тут і гроші при мені… — сягнув рукою за пазуху.

— Ні, ні, ні! Ні, Гнате!.. Прошу тебе, не треба! Не візьму твоїх грошей… Я й так вдячна тобі за твою добру думку про мене… Не знаю. Нічого не знаю. Було б добре, щоб ми, Гнате, ніколи не зустрічалися. Ми не будемо зустрічатися. Правда, ні? Ну… Так!.. Я нічого злого не думаю про тебе. Повір мені. Але гроші. Гроші, Гнате, треба віддавати. Не можна так — взяти і забути. Ні, ні… Так не годиться.

— Так не візьмеш?..

— Ні, Гнате. Не можу…

— Не можеш… Добре… Добре, Маріє… Там ми вже більше не будемо бачитися. Я піду собі, а ти підеш також… І не спитаю я, куди ти підеш, і ти не спитаєш, куди я піду. Підемо різними далекими шляхами і чи зійдемося ще коли?.. Хто знає… А може… А може, й ні… Ти, знаю, підеш до своїх діток, сядеш коло них і подивишся на кожне. Не дивися на них сумно. Може, доля вимагає від них веселого погляду, бо життя буде тяжке, дуже й дуже тяжке, Маріє… Бувай здорова… Бувай, Маріє, здорова!..

VI

Дні далі минають. Діти ростуть. Марія журиться і вичікує Корнія.

Де ж подівся Гнат? Через кілька днів не стало Гната. Пішов з дому і не повернувся…

«Дивна людина, — думає Марія, — той Гнат. Ні, ні… Може, то й дійсно не він. Нащо б клястися, робити такий страшних гріх… Ох і любив він!»

Дума доганяє думу. Пішла до ворожки, а та дала зілля і казала пити. Марія перестала думати за Корнія, дума за Гната. Напилася зілля, і, здається, полегшало. Що він їй зробив? Хотіла не раз йти шукати його. Але ж де він?’

Зима, великий піст, смуток… Марія йде до монастиря і молиться. Ченці, як і завжди, виходять на середину церкви і «Світе тихий» співають. Марія клячить, шепче молитви… І зненацька… Цей кривий чернець… Гнат? Це Гнат? Зиркнув і подивився на неї… Не має часу. Одвернувся і: «Святого блаженного… Іісусе Христе…»

— Боже милостивий, будь мені грішній! — б’є себе у груди Марія. — Боже! Дай спокою моїй душі!..

Прийшов Корній на Великдень. Марія була на плащаниці, вернулася і кого бачить…

— Боже! Корнію! Ти? — Марія плаче і сміється. Тепер для неї приходить справжнє свято. А він випростався, поправився. Приніс усім гостинці. Марії шовку на спідницю, але… Куди його, таку павутину, візьмеш. Одягнеш — і все буде видно… Ще люди засміють. Хай вже на смерть сховає…

А Корній перш усього оглянув господарку. Не є скрізь до ладу, але що ж вона сама могла зробити. Конята ледь ходять. Попечений мало не здох, і невідомо, чи що з нього буде, бо рана не хоче гоїтися.

— А хто, по-твоєму, Маріє, те зробив? — питає Корній.

— Бог його святий знає… Ніхто не може сказати… Ах, коли б він знав, чия то робота. Він би з’ ним розквитався по-своєму. Але як його довідаєшся… Вечорами повно людей. Корній оповідає про війну, революцію. Цар маніфеста видав, і нібито вся земля має прийти бідному народові…

—О, це справедливо! — гуторили дядьки. — Так і треба. Земля всіх… Хто працює на ній — дай тому…

Не працює — геть! Не заважай, не займай місця… Земля праці і поту вимагає…

Великдень став дійсно святом Марії. Вийшла з Корнієм і дітьми до церкви. Дзвони дзвонять, сміється небо і земля. Корній добре одягнутий, діти також, Марія теж незгірше… Йдуть гордо, а зо всіх боків:

— Христос воскрес, Корнію! З приїздом!

— Воістину воскрес! Дякую.

— А як же там «гапонець»? Дістав?

— Та де там… Наші дістали.

— Наші? Дивись, туди його матері! Таке мале, а таке задиракувате. А чому ж не насипали?

— Змєна. Генерали плохії…

— О, то-то воно… А де ж був цар? За чим дивився?..

— Що цар… Цар за всіма не догляне…

— Воно-то звісно… — чвиркає крізь зуби дядько. — Ото, різун його матері, коли б мене туди дав. Усіх перевішав би. Люди кров ллють, а вони змєну роблять… І це такі порядки в нашій Расєї.

Корній стоїть в гурті дядьків, вищий за всіх, і оповідає. Каже про землю, царського маніфеста. Оповідає про Маньчжурію і китайців, що говорять зовсім не так, як у нас, і до того носять косу, як жінки…

Дядьки регочуть. Виходить, пустяшний народ… Де ж видано, щоб чесний чоловік бабську моду заводив. Видно зразу… Тьху! І тільки…

Минуло свято, і Корній одразу в поле. Сонце світить, жайворонки видзвонюють. Плуг крає мастку чорну цілину. Минулої осені не встигла Марія позяблити. Борозною ворони скачуть і підзбирують борозняків. Приємно так ходити за плугом, приємно чутися зв’язаним з землею. Шкода тільки, що нивка така вузенька. Пройшов кільканадцять разів — і межа. Ех, треба поля! Неминуче треба поля, бо ж діти ростуть…

Посіяв і думав хату перекрити. Зніме сніпки, а дасть знов черепицю, але трапилася купівля землі, і Корній задаткував десятину. Марія раділа. Це нічого, що прийдеться дещо живота стягаути. Нічого. Десятина є завжди десятина. Вона готова з останнього пнутися, а все-таки десятинка буде. Хіба ж ви не бачите, що діти ростуть, а їм же треба землі. Куди підуть, що робитимуть? У пани всі не полізуть, та й щоб людина стала паном, треба вчитися, а щоб учитися, треба знов грошей.