В той час Кіті підбігла до Дмитра. Зобачивши її, він зірвався й увесь розчервонілйй, захоплений крикнув: — Кіті! Глянь! Там гори прокинулися! Бачиш? Дивися, радій! Ти не можеш цього зрозуміти, ти не відчуваєш. Ти не повіриш моїм словам, але заклинаю тебе — почуй! Гори ж говорять!

Але Кіті не чула його. Вона вперла зір у роздяглий перед ними простір, на широку долину, що збігає до Тиси, що по ній у безладді тікали мадярські вояки. У неї затуманилося в очах. Ноги тремтять і підгинаються. і — Кіті, ти плачеш? — гукає Дмитро. — Біжи до них! біжи за ними!

— Славааа! — вирвалося з її уст, зібрала рештки сил й схопивши Дмитра за руку, рванулася вперед.

Скорострільчики зірвалися зо своїх гнізд і побігли за Дмитром і Кіті.

* * *

Минули роки. Стоячи над рівною синьо-зеленої барви прозорою, як кришталь, поверхнею гаті Апшинець, у мені родяться дивні, неймовірні спогади. Передомною великий, гострий, ніби кінець стріли, трикутник води. Зправа й ліва, до самого краю берега, збігає амфітеатром пишний ліс, а над усім в перспективі випнувся забутий сталевий шолом Чорної Клеви.

У віддалі направо, свавільно й дико по вчовганих камяних яругах, убрана в пінні шати, спадає легка, мов лань, річка. Гремить і вирує розбита прозора вода, струнко стоять густо-зелені смереки, цвітуть квіти й вється блакитний метелик.

Ми виїхали на прогульку. Я, Кіті, наші спільні приятелі — маляр Скобчевський і доктор права, а в дійсності торгівець і співробітник нашого підприємства, Сталь Роман. З нами великий пес-бернадин Льорд.

— Ні, дорогий приятелю. Звідсіль, станьте тут… Так. Звідсіль більш релєфно виступають контури гори й верхи смерек відливають бурштином. Не правда?

Мій приятель згоджується, умощує мольберт, розкладає барви, озброюється палєтою, пензлем і, скупчивши свою увагу в одну, що знаходиться на шпилі Чорної Клеви, точку, починає класти на полотно мазки.

Доктор Сталь розстелив на колінах велику військову мапу, зігнувся над нею й, з неменшою від Скобчевського увагою, зазначує на ній точки. Кіті в білій сорочці та чорній спідниці (мій улюблений одяг) сіла на розістеленому килимку й розгортає книжку. Присідаю до неї й слухаю її мельодійний голос:

…"і от я лицем в лице з Лілі, — читає Кіті. — Вона мовчки придивляється до мене, намагаючися піймати те нове, що додали до моїх рис обличчя ці пятнадцать років. Але цього їй не вдалось піймати. Вона, як і в колишні часи, коли я вмів так весело сміятися, вперто шукала розгадки в моїх очах і моїх зубах, але тепер вона таїлась у моїх втомлених повіках та щільно затиснутих устах…

Далі слова виховзають із моєї уваги. Чую лише злиті згуки голосу й бачу смутні обриси її голівки. Вона ще й досі носить прізвище Йонаш, хоч, здавалось би, варто його змінити. На це свої причини, що про них тут не час розводитися. Дивне це дороге й незрозуміле мені сотворіння. Вона лишилася кілька років тому своєї матері, відріклася від батька й привязалася до мого гнізда. Одначе прізвища свого не забажала міняти.

Довгими зимовими вечорами, вона сидить перед голосномовником радіоапарату, щонебудь робить і слухає передачі з Будапешту. Іншої, навіть музики, радіопередачі, не хоче знати. Вона й до сьогодні переконана, що все найкраще в світі є мадярське, що цілий світ, то Мадярщина, що українська мова, мова мужиків, а ввесь мадярський народ, — графи та принци.

Вона сміється зо свого переконання, але це не міняє справи. Сміх її гіркий і зломаний. Переконавшися раз, вона не в стані змінитися, одначе вона надзвичайно мила, неймовірно приваблива й жар її неспокійного серця ніколи не Згасає. Під монотонні згуки її читання в мене виринає безліч спогадів. Хочеться багато розважати, хоч знаю, що це зайво й не практично. Але всетаки перебрати в памяті події минулого, згадати людей, що кровю писали суворі сторінки недавнього минулого, варто й необхідно.

Варто згадати Павла. Він мало, мало не став жертвою нашої перемоги, але після далося врятувати. Його виміняли за Йонаша, що він й після приходу до нас румунів, не перестав робити нам прикрості. Кіті змагалася, боролася з ним, аж поки не прийшло в них до остаточного розриву. І батько і дочка по-свойому мають рацію, але по-мойому не мають її обидвоє.

Павло з Марійкою Одружилися, одначе події, пережиті тією жінкою, не лишилися безслідними. Нервів її не дається привести до спокою, не дивлячися на дбайливе до цього відношення всіх членів нашої родини. Вона спричиняє Павлові чимало турбот і життя того подружжя зовсім не ідилійне. Воно часто нагадує гірку цибулю, що від неї мимохіть течуть сльози, але енергія Павла перемагає все. Вона безконечна.

Юра одружився також і то не хочеться вірити з ким… Одружився з Паранею й причиною того був я. По війні зацікавився нею, віднайшов, познайомив її з Юрою й той негайно увів її в наш дім.

Після звільнення нашої країни від румунів, та після катастрофи визвольних українських змагань, до нас запрошено чехів.

Життя почало входити в нормальні рямці. Ожили груні, заворушилися жиди й творили далі свою пасожитську роботу. Гуцул забився знов у цілину. Мадяри, як панували, так і панують, тільки під зміненою вивіскою москвофілів. Все по-старому.