— Як? — викрикнув Вертер. — Ще сорок першого року ти ворожив нашу програму!

— Сорок першого — так! Тоді ми програли! Тоді ми були першими в Європі. Тепер ми знов стара, добра Германія з пивом і студентськими комерсами.

— Тільки всі наші гайдельберги в руїнах!

— Якраз Гайдельбергові зроблено спеціальний виїмок! На нього не скинуто жодної бомби. Збомбардовано всі гамбурги і нюрнберги. Але й тут ніякої трагедії немає. Ми будувати любимо й вміємо…

І коли ми згадуємо апокаліпсис, то що мають казати, наприклад, оті українські молоді хлібороби, які тисячами сидять по лісах, обложені, мов бутерброд, ворогами, і яким завтра єдиний вихід — смерть! Бо їх не візьмуть у полон, бо за ними нема «миру», бо ніяка юрисдикція не визнає за ними їх права, і навіть Червоний Хрест не подасть їм руки помочі. Але все-таки, коли ми запропонували нашому недавньому співробітникові, всі його знаєте — Балабі, що зве себе тепер, як римський імператор, Трояном, щоб він здався, щоб перейшов до нас бити спільного ворога, що йому нічого не загрожує, а все, що між нами було, — забуто, він відповів, що причин здаватися для нього нема, бо він бою не програв, що ласки нашої не потребує і що його ворогом є кожний чужинець, який топчеться по землі його предків. Що ви, панове, на це скажете? — запитав Пшор підкреслено.

— Скажу, — відповів Вертер, — що його рятує примітивізм.

— О Вертере, як ви помиляєтесь! Одного разу, ще на початках, ми з ним розмовляли про Александра Македонського, бо він саме тоді читав Момзена… Я ставив Александра як приклад творця світової історії, а він мені тоді, пам’ятаю, відповів: «Досить сумний приклад. Бути на такій висоті — і не бачити меж можливого. Чи не почесніше бути невідомим, безіменним партизаном і помагати ставити націю на ноги, ніж бути геніальним полководцем, який веде свою армію світовими дорогами для того, щоб занапастити націю?» Чи не є це, панове, геніально?

— Парадоксально — так, але що йому, тому твоєму Троянові, залишається? — ігнорантним тоном відповів Вертер.

— Перемога! — викрикнув Пшор.

— Це вже ти конкуруєш з Геббельсом. Чим менше у нас стає літаків, тим переконливіше він перемагає…

— Як ви забуваєте міру часу, — сказав Пшор.

— Важлива не лише міра часу, але й почуття міри! — відповів Вертер.

За той час зовсім стемніло, за вікном піднявся якийсь рейвах, і це припинило дискусію. Віра, що слухала дискутантів дуже уважно, зберігаючи спокій і рівновагу, заявила, що відходить. Пшор, як господар дому, зірвався на ноги, почав дуже чемно перепрошувати за неуважність, але:

— Знаєте, коли люди тратять діло, то робляться балакучими. Ну, як? Ну, що? — спитав швидко Пшор.

— Нічого. Це було цікаво. Прийшла з вами попрощатися, — сказала Віра.

— їдете? Не питаю куди. Дали вам бодай залізного?

— Дали, — посміхнулась Віра.

— До речі… Якщо б ви побачили коли… взагалі… я не знаю… пана Трояна — вітайте! Міцно вітайтеГ — враз промовив Пшор.

— Дякую, дякую! Розуміється! Тільки як його побачити? — засміялась Віра.

— Для вас усе можливе! Для вас усі дороги відкриті! Це ось ми, деміюрги, приковані… Ще чарочку? На колеса!

— Можна, — погодилась Віра.

— І не поминайте злим словом наших… Ми тут трохи накоїли, що й казати, але… але… «ді люфт іст зо шейн унд ес дункельт», — заспівав Пшор рейнську пісню і підніс чарку. Всі присутні встали і піднесли свої чарки також. — Прощаємось, панове, з найзагадковішою і найцікавішою людиною нашого рівненського відтинку війни. Ми її не знаємо, вона нас знає! Колись спробую написати книжку!

Випили, попрощалися. Віра була зворушена. У вікні замиготів відблиск огню… Коли Віра задніми дверима, що правили за «парадні», вийшла в сад, надворі було темно й гармидерне. Там далі у садах щось горіло, несло звідти димом і паленим м’ясом. Віра вийшла за ріг і побачила, що горить якийсь барак за будинками Бачинських.

— Що це горить? — запитала вона по-українськи жінку, що стояла зі зложеними під фартушком руками.

— Ковбасня! — відповіли хором люди, що стояли групою.

— Хтось підпалив, — пояснила жінка з руками під фартушком. — Німці хотіли свіжої ковбаси на дорогу, та не вийшло.

— Равс! Равс! Їх шіссе! Їх шіссе! — біг і кричав невеликий, округлий німчик у партійній уніформі, з театрально витягнутим у руці револьвером. Він кілька разів патетично стрелив угору, побіг далі і враз на щось спотикнувся і впав. З усіх боків із темряви почувся сміх. Але німчик не зірвався, а повзав по землі, видно, шукав револьвера, що випав йому з руки.

У сусідньому будинку, де мешкали банкові урядовці із своїм легендарним директором Мюллером, що про нього свого часу оповідала Троянові Віра, гомерично реготалися, всі вікна були ясно освітлені; видно було суміш чоловіків і жінок, що танцювали, обіймалися, цілувалися й кричали.

Віра, освітлена пожежею, швидко пішла вузькою бетоновою стежкою в темряву вулиці. Скрізь було людно — стояли, йшли. Багато було машин. Деякі з них, під газом, гули на місці. Навпроти будинку поліції, на городі, при електричному світлі кілька німців у партійних уніформах і фартухах щось мурували. Люди зупинялися, дивилися й чудувались.