Мовчки йшли засніженою, морозною вулицею. Лише коли дійшли до краю гори, де дорога спускається до так званого Потапкового млина (що з нього зосталася сама назва), звідки відкривається широкий краєвид сливе на весь західний Дермань з цвинтарем, каплицею Св. Онуфрія, верхами монастирської дзвіниці та старих, величезних смерек. Віра знов заговорила.
— А чи знаєш ти, що сталося з твоєю Шприндзею? — якось демонстративно, з ноткою іронії, запитала вона.
Питання було зовсім несподіване, Троян на хвилину розгубився, настрій його швидко мінявся. Був це своєрідний шок.
— А що? — запитав він глухо.
— Питаю, чи знаєш?
— Ні. А де вона?
— Виїхала.
— Не знаєш куди?
— До Берліна.
— Як? Сама?
— Ні. Не сама. З таким доктором, що його звали Віллі. Може, пригадуєш? Його прізвище Баєр. Лицар орденської школи націонал-соціалістів.
— Хм… — здивувався Троян. — А не знаєш, що з нею сталося далі?
— Здається, перебралась до Швейцарії.
— Хм… Цікаво. І правильно зробила.
— Але ж вона, здається, і тобі щось таке пропонувала.
— Можливо. Але я не проходив ніякої такої школи — раз, по-друге… мої і її дороги настільки різні, наскільки однакові наші. А звідки ти знаєш, що вона мені щось пропонувала?
— З моїм заняттям приходиться багато дечого знати. І дуже можливо, що не обійшлося без мого впливу на визначення ваших доріг.
— Як не обійшлося й без моєї на це згоди.
— Може, каєшся? Отряс би порох із сандалів і відійшов у світ блаженства…
— А на кого залишилася б ти із своїми вбогими трьомастами дивізій?
Запит був такий несподіваний, що Віра зупинилася і з подивом глянула на Якова. В його очах вона побачила іронію, спокій, певність.
— І ще одно, — продовжував він. — Відносно того мільярда карбованців. Не моїх рук це діло. Лиши кесареві кесареве… І ще останнє: минулого разу ти щось натякала на того Батутіна. До речі, хто він?
— Генерал.
— Знаю. Генерал. Б’є під Сталіном Манштайна. Але мені цікаво, чи він знає азбуку?
— Мабуть.
— І все-таки дико неграмотний. Якщо можеш, перекажи йому мою думку.
Вона знов здивовано на нього подивилась. В його очах світилась іронія.
— Ну, Павлінко, прощай! — сказав Яків. — Ось так просто твоя дорога! — і показав рукою на широку долину. — Спасибі, що не забула. А не видержиш — вертайся. Ти для мене ніякий злочинець, і судити тебе я не буду!
Попрощались просто: потиснули руки і розійшлися. Він довго проводив очима її постать, що поволі спускалася ковзькою дорогою, назустріч холодному вітрові. Він бачив простір, Дермань. Чомусь пригадав його минуле. Якісь князі пригадалися. Василь, син Федора Острозького, фундатора цієї оселі і того монастиря. Троян не мав у себе ніяких хронік, але знав, що тут, у цьому селі, була одна з перших в Україні друкарень, що керував нею сам перводрукар, відомий на цілому сході Європи Іван Федоров, який походив з Москви і втік звідти, переслідуваний царем Іваном Лютим за чарівництво. Він був на службі у князя Костянтина Острозького, заснував в Острозі друкарню і довгий час працював у Дермані як управитель княжих дібр, а також заложив і тут друкарню, в якій видрукувано багато книг слов’янською мовою.
Тут працювали такі визначні творчі люди української національної культури, як Герасим Смотрицький, його брат Мелетій Смотрицький, рідний брат Северина Наливайка Дем’ян, тут перебував близький друг Івана Вишенського, афонський схимник Іов Княгинецький, і багато, багато інших славних людей працювало у мурах отого монастиря, що його дзвіницю видно з цієї гори, прозваної Турецькою, або Батиєвою…
Були дерманці не лише хлібороби, ловці, але й воїни. Під мурами цього їх монастиря лягло і увійшло в землю чимало ворогів, що намагались стерти це місце з лиця землі. Так, наприклад, 1512 року невеликий загін волинян-дерманців-куян-бударажчан розгромив двадцятип’ятитисячне військо хана Менглі-Гірея, визволив 16 тисяч бранців і взяв у полон десять тисяч татар і турків, що їхні деякі нащадки й досі живуть отам на Махобеях, на Турецькому… Тут діяли загони таких борців за права й свободу цієї землі, як Наливайко, Лобода, тут проходили курені Кривоноса, Колодки, Гараська, Небаби, Головацького, що завжди діставали від дерманців велику потугу.
Троян усе це знав. Він також знав, що в його власних жилах тече кров одного з тих Балаб, чи не Охріма, що, проходивши через Дермань під Кривоносом і бувши тут на постої, закохався у веселу дерманянку, а вертаючи з-під Берестечка, розбитий і поранений, у товаристві Гуци та Бухала, осівся отам у пралісі, між двома глибокими ярами, і назвав те місце Запоріжжям.
Троянові здавалося, що він усе ще бачить там далеко внизу чорну точку на білому снігу, що помаленьку зникає і що є то Павлінка. А коли вона таки зникла за закрутом дороги, ген мало не перед самим перехрестям, під Лисами, Троян пішов і собі. Йшов повільною ходою, зустрічав сусідів, що казали йому по-тутешньому «добре утро», перекидався з ними короткими словами, запитував: «Холодно, дядьку Тимоше?» або «Ей-ей, Ганно, куди так біжиш?» Кожному щось промовляв, кожне щось відповідало, незначне, півжартома.