— Прошен сядачь, прошен пана сядачь! — спішила зі своєю мовою господиня дому. — То наша друга цуречка Зося, а то єй нажечони, пан Грабовські. А те паньство…
— А, вони знайомі! — перебив її пан Шейн.
— То пані… — звернулась вона до Віри, — я ще з вами сама не знайома. Ми тут цілий день, але я ще не знаю, як вас…
— Ядвіга! — перебила її Віра, щоб задовольнити цікавість господині.
— О, пані Ядвіга! А той пан?.. — звернулась вона до одного округлого обличчя.
— Качан! Фьодор Качан! — озвалось негайно обличчя з сильним кацапським акцентом.
— В такому разі я буду пан Халявсысий! — відповів на це Троян, і всі зареготались.
— Сюди, пане Халявський! — покликала його до себе Віра, що сиділа через двоє стільців від нього.
— Єстем, моя найяснєйша пані Ядвіго! — відповів Троян і підсів до Віри.
Віра представила його і другому червоному обличчю, що назвало себе просто Борисом. Заговорили всі разом, і всі, за вийнятком Бориса і Качана, по-польськи. Борис і Качан час від часу вибухали реготом, а коли до них зверталися, лише відповідали:
— Нє разумєм! Нічаво не разумєм, проше пана!
— Вони тут нічого не розуміють, — загомоніла молоденька русявка, яка враз опинилася зліва біля Трояна, що йому дуже сподобалось.
— Чи не з Рязанської часом? — запитав Троян Качана.
— Нєт! З другой старани. Сталінград!
— А! А! Сталінград! Сталінград! Волга! — загомоніли всі разом.
— Волга! — викрикнув Шейн.
— Да! Матушка! — додав Борис.
Волга, Волга — мать радная!
Волга ру-у-уская река! —
затягнув Троян, а всі з місця підхопили:
Нє відала ль ти подарка
Ат данскова казака!
— Ах, Волга! — гомоніла русявка. — Яка то ма бичь вєлька жека!
— Бальшая! — зрозумів Качан.
— Як тши Вісли? — сказала русявка.
— Какіє тши! Штук пять давай! — захоплювався Качан.
— А то все одно! Яка, панове, різниця! — сказав Шейн, і в його голосі вичулась нотка образи. — Випиймо краще по одній… Пане Троян! Пане Людвиго! Що ви, що ви! Ану, ще по одній! Жній, Валєнти, єще раз, як у нас казали! Ха-ха-ха!
— А яку рангу ви мали в уланах? — запитала Зося Трояна дискретно, півшепотом.
— Всього поручник! — відповів він автоматично.
— То пан — поручник! Я ображена!
— Вельми шкода! Смію запитати, яка тому причина.
— Що ви до мене не говорите, а все з тією панею…
— Рація, рація! Несправедливість очевидна і мусить бути направлена! — і він обернувся до русявки. — Вас, здається, звуть?..
— Просто Зося!
— В такому разі, панно Зосю, вам чого? Цього? Цього? — вказав він на дві поруч, червону і білу, пляшки…
— Скорше цього, — вказала вона на білу. — Наша — чиста. Рідний «Бачевський»…
— Го-го-го! «Бачевський»? Звідки?
— Татко має все. Старі запаси…
— Бачу, бачу! І навіть з янголом! А багато тут, крім вашого татка, німців? — запитав Троян досить одверто.
— Татко? Німець? Який же він німець? Він поляк! Був, є і буде! А німців тут немає, зовсім, лише доїжджають, і то зрідка. Лише командант… Але і той «наш»…
— Наш? Що значить?
— З Познанщини. Фольксдойч. І має… польку секретарку…
— Ха-ха-ха! Чудово! А ви, панно Зосю… наречена?
— Щось так… Пан Грабовський приїхав недавно… Він так само партизан… У мене був інший… Також улан. Дванадцятого полку… З Крем’янця… І також поручник…
— І де подівся?
Зося зітхнула:
— Забрали! В полон забрали. І десь вивезли… Мабуть, на Сибір…
— А чи ви знаєте, панно Зосю, що ми з Дванадцятим полком стояли разом на фронті?..
Зося глянула на Трояна, очі її заблищали і побільшали.
— О! Пане поручнику! То ви воювали?
— І залізного хреста маю!
— Не може бути?!
— При нагоді переконаєтесь.
Зося швидко обернулась до свого нареченого і почала щось із ним говорити. Троян дискретно позирав у їх бік, обертався до Віри, що розмовляла з Качаном, підливав «Бачевського»… Довкруги все шуміло, господиня й господар бавили гостей. Зося, що їй Троян знов підлив до чарки, обернулась до нього і сентиментальним тоном почала оповідати, як то у них тут було до війни, які приїжджали гості, бували навіть генерали, і навіть сам пан воєвода приїжджав на полювання до Суразьких лісів… А пан поручник, її наречений, був ад’ютантом генерала дивізії Стропчинського, а їй самій було тоді всього сімнадцять років, що було то велике кохання, щастя… А він був високий… стрункий… А який чемний! А вихований! А який вершник!
— Це його і забрали? — запитав делікатно Троян. Зося прикусила уста. Не відповіла. Очі її миттю заблищали сльозами.
— Розумію вас, панно Зосю!
— Ах! Не треба! Не треба! Це був лише сон… страшний.
— Але ще буде! Ще буде! — загадково промовив Троян і стиснув її руку.
— Пане поручнику… Я б хотіла… частіше… з вами… бачитись… Ми ж тут сусіди… Ви ж з Дерманя?
— З Дерманя.
— Знаю. Я там була, і не раз. Там був командантом пан Зарембський. Ми там інколи влаштовували танці у тій великій залі семінарії…