— Що робитимем — ясно. Не ясно лише — чи робитимем!
Знялася ціла буря протестів:
— О! О! Капітане!
— А що ви, майоре? — звернувся спокійно Пшор до Якова.
— «Не рівня я богам», як казав ваш Фауст, — відповів Яків.
— Інтригуюче! Ви знайомі з Фаустом? — підняв тон Пшор.
— Лише так, злегка, — буркнув Яків.
— От так майор! — викрикнув Вайз.
— Липовий. З ласки обставин… По суті, я лише вахмістр, і то лише уланів, зважаючи на те, що наш час такої зброї не перетравлює спокійно.
— Як обставин? Чому обставин? — підняв ще вище тон Пшор. — Майор! Справжній! Більше! Ви — професор! Вам би книги писати!
— Для чого ці оклики, капітане? — запитав швидко Яків.
— Заздрість! — визначив Вайз з ноткою іронії.
— Угадав, Вайзе! — сказав Пшор з сигарою в роті. — Я йому заздрю, заздрю чортячо, взагалі їм… слов’янам. Перед ними не лише простір, а й, дозволь висловитись, майбутнє…
— Ха-ха-ха! — вирвалось у Вайза.
— Смієшся — дай ще чарку, — сказав Пшор. — Можеш на здоров’я не вірити… Зрештою, це справа не віри, а математики, фактів, біології… Ви ось згадали Фауста. Наші фаусти пролізли в усі щілини, а такої, як простір, і не запримітили. Наш простір — кабінет, нічний горщик… І ще шляфмюце! І враз нас вигнали в задонські степи! Змерзнемо!
— Вічне те «мюце» з тим твоїм горщиком, — з докором кинув Вайз.
— А признайся лише — не є для тебе найбільшою трагедією бігти вночі надвір, де так чортячо холодно й нечисто? Наполеон і на Москву віз у кареті горщика, і хто зна, чи не за нього поплатився імперією, а руский потрапить тобі все життя бігати за амбар, і «діло в шляпі»…
— По-твоєму, бритам з їх фраками, циліндрами та парасолями імперія впала з неба? — не здавався Вайз.
— Проти кого йшли брити? Індусів, індіян, мав-мав, гав-гав.
— Філипп II Еспанський чи Наполеон — мав-мав?
— Ті ж циліндри, лише тут питання в їх якості, давності, сприті.
— А по-моєму — рішає динаміт,— не зовсім переконливо заперечив Вайз.
— І дух, сказав би наш Геббельс.
— А наш Гете казав: «Те, що звеш ти духом часів, — є лише відбитком письмаків», — безнадійно перечив Вайз, навіть, здається, проти власних переконань.
— Власне, коли дух є дух, а не мощі…
— Дух Фридриха…
— Ах, знаємо, знаємо! — перебив Вайза Пшор. — Дух Фридриха був дух Фридриха, а наш є наш!
— Беремо це як символ.
— Боремося не символами, а реальною силою. Життя не театр! Чи не так, майоре? — звернувся знов Пшор до Якова, який саме в цей час був старанно зайнятий спостеріганням явища, що давно його полонило, що було дуже ефектовим людським створінням жіночого роду і що неподалік сиділо за столиком у пишному, нарозпах, каракулі в товаристві двох офіцерів — одного з відзнаками лікаря-полковника, а другого ес-еса у ранзі лейтенанта.
— О, розумію,— зауважив на це Вайз.
— Хто вона? Бачу її тут уже кілька днів,— запитав незучаснено Яків.
— Жінка,— засміявся Вайз.
— Но, но! Конкретніше! — домагався Яків.
— Росіянка… З тих… знаєш?
— Вамп. З Парижа? Маша? З гітарою? Чорная?
— Щось таке, лише на цей раз не Маша, а Віра, і не Чорна, а Біла, чи, правильніше, Ясная…
— В кожному разі, не зовсім орієнт мейд і Періс, але щось… щось… від Мессаліни.
— Цікаво, де тут якраз такі беруться? І що тут роблять? — спитав сам себе Пшор.
— Не думаю, щоб це було нашої компетенції діло,— відповів многозначно Вайз з таємничою усмішкою на своїх вольових устах.
— Стилева,— процідив Пшор.
— Чортячо стилева, — додав Вайз і знизав плечима. Збоку у запханому офіцерськими плащами кутку, за широким, різьбленим, не ресторанним столом група офіцерів різалась у «шкат» і співала матроську пісню про Мадагаскар, про чуму на кораблі, про гнилу воду, про товаришів, яких кожного дня викидали за борт, про тугу живих за далекою батьківщиною під звуки розбитого піаніно… Яків втягав у себе той гнітючий, густий сум і позирав хижим, затаєним поглядом убік таємничої незнайомої, що йому чимсь дуже подобалась, що пила шампанське і час від часу, відкинувшись назад, визивно, провокативно реготалася.
І враз він пригадав Шприндзю… Між іншим, саме сьогодні він чув, що «з ними» в скорому часі щось має статися, і йому чомусь зробилось дуже дивно, він потягнувся ще за однією чаркою, йому закрутилась голова, він сильно затягнувся цигаркою, пустив хмару диму і несподівано викрикнув:
— О!
І почав швидко збиратися.
— Може, підвезти? — запитав Вайз.
— Ні, дякую! Це лише пара кроків,— поспішно відповів Яків, напинаючи вогку, тверду шинелю.
Відходячи, Яків ще раз глянув на Віру, і йому видалось, що вона помітила його також. У кожному разі, йдучи вниз витоптаними, мокрими, з виразними наслідками бомбардування, дерев’яними сходами, він ніс із собою останній погляд очей, що видались йому більш уявно, ніж були у дійсності, агатовими.
Мокрий, холодний, вітряний жовтень виповнив вулицю, в його густій мряці повзли по тьмяному асфальті величезні машини з їх ревучими дизелями, хідники були поламані і вбиті в землю, руїни сірою масою, мов скелі, биті вітром, стояли вздовж хідників.