Санько побачив перед собою витоптану кіньми місцину. Та місцина була неподалік, схоже, по дорозі від Сули до Воронівки. І до цієї місцини під’їздив якийсь вершник. Санько впізнав у ньому Тишкевича.

А Грицикові давно хотілося їсти. Він уже давно збирався нагадати про це Швайці, та все не насмілювався при ворожбитові. І все ж навіть дивне завдання старого не змусило Грицика забути про шмат м’яса, що лежав на споді Швайчиної торби.

— Розплющіть очі, — звелів дід Кудьма. — А тепер розповідайте, що вам вдалося побачити.

— Я Тишкевича побачив, — відказав Санько. — Біля закруту до Воронівки.

Дід випростався і якусь мить дивився на Санька таким дивним поглядом, що тому знову стало моторошно. Потому сказав Швайці:

— Спасибі за хлопця, Пилипку. Ну, а ти що побачив? — звернувся він до Грицика.

— Я бачив шматок м’яса, — відказав Грицик, не задумуючись. — Він лежить у Пилиповій торбині на споді.

Швайка лапнув торбину і здивовано зойкнув:

— Та ти що — теж ворожбит?

— Ні. Я просто бачив, як ти його туди поклав.

Швайка від реготу захитався, як билинка на вітрі.

— Ну, Грицику, ну, чародій! А я було вже таке подумав!

— Тихіше, — зупинив його дід Кудьма. І він, і Барвінок ніби прислухувалися до чогось. — Чужі вуха є не тільки в степу.

— Та хто тут може бути, діду? — усе ще сміючись, заперечив Швайка.

— Отак роззяви і гинуть, — зітхнув дід Кудьма. Затим він щось шепнув Барвінкові, і той безшелесно щез у кущах.

— Куди це ви його послали? — здивувався Швайка.

Дід Кудьма застережливо підняв руку. За якусь хвилину до них долинув швидкий цокіт кінських копит. Стукіт віддалявся у бік Воронівки.

Швайка миттю схопився на ноги і вихопив шаблю.

— Хто б це міг бути? — запитав він.

— Тобі Санько про це вже сказав, — пояснив дід Кудьма.

Швайка вражено застиг.

— Що-о? Це був Тишкевич? І ви, діду, мовчали?

— А коли б і сказав — ти що, доженеш його пішим?

При цих словах Швайка трохи охолов.

— Ну гаразд, — сказав він. — Та я все одно знайду його. Хоч на краю землі. Нам разом на світі не жити.

Дід Кудьма в задумі погладив бороду.

— Встигнеш ще з козами на торг. І запам’ятай одне: шукай його де завгодно, але тут щоб з нього жодна волосина не впала.

Пилип хотів було заперечити, проте дід Кудьма зупинив його. Сказав:

— Він — челядник пана Кобильського. А той за своїх челядників половину Воронівки зведе зі світу. Навіщо ж людям страждати через це, га?

— Тоді я подамся до пана Кобильського і все розкажу йому про того запроданця.

— Стривай, стривай… А хто бачив, як він запродавався?

— Я бачив. І хлопці.

— Еге ж, ми бачили, — втрутився Грицик у розмову дорослих.

— Хе-хе, — стомлено сказав дід Кудьма. — Нічого ви не розумієте. Для пана Кобильського Тишкевич набагато важливіший, ніж усі ми разом узяті. Не буде він ставати на прю з татарами. Навпаки, він сам не проти у злуку з ними увійти. А Тишкевич у цій справі — його права рука.

— Тоді я подамся до переяславського старости, — не здавався Швайка.

— Податися, звісно, можна, — згодився дід Кудьма. — Але ворон воронові навряд чи видзьобає око. А от ти можеш накласти головою.

Швайка довго мовчав.

— Страшні речі ви розказуєте, діду, — нарешті подав він голос. — Де ж тоді правда на світі, кому вірити?

— Собі, — відказав дід Кудьма. — Ніхто тебе не оборонить від тої сарани. Сам маєш боронитися. Зі своїм товариством. Ну, годі про це. Бачу, хлопці ледь тримаються на ногах. А до цього… г-мм, вовкулацького гнізда, — тут Грицикові здалося, ніби дід Кудьма посміхнувся, — вам ще йти та йти. Взяв би я вас до себе, та в такий час навіть сам боюся ходити по цих шелюгах.

— І все ж якось воно не так виходить, — в задумі промовив Швайка. — От ви, діду, заборонили мені полювати під Воронівкою на Тишкевича, а самі наслали на нього вовків. Що ви на це?

— А вовки і є вовки. Що з них візьмеш? — відказав дід Кудьма. — І люди за їхні дії не відповідають. А от за твої дії ще й як будуть відповідати…

Він хитнув головою і за кілька кроків, як обережний звір, зник в очеретах, що оточували трясовину. За хвилю до хлопців долинуло:

— Взавтра я вас сам розшукаю…

Коли хлопці зі Швайкою дісталися до руїн під Воронівкою, у селі вже співали півні. Санькові здалося, начебто поміж ними чути і голос їхнього Рудого.

«А мама спить собі і не знає, що я зовсім поруч, — подумав Санько. — От би подивитися, як вона там…»

Проте не можна йому зараз до Воронівки. І нема на те ради. Дід Кудьма заборонив їм навіть носа туди показувати.

Вовки Тишкевича не наздогнали. Вони не вміли лазити по деревах.

А перед тим було от що.

На тому місці, де на Тишкевича мав чекати Дурна Сила, нікого не було. Проте численні сліди кінських копит свідчили, що тут хтось був, і тривалий час. Може, Дурна Сила перебрався в інше місце і зараз ховається десь неподалік?

І Тишкевич заходився кружляти довкола місцини, де мав бути Демко. Хоча щось нашіптувало йому, що хутра, здобуті розбійництвом у плавнях, уже втрачені для нього, і краще повернутися до Канівців. І вже тоді, залагодивши справи з паном Кобильським, можна спокійно зайнятися пошуками Демка.