— Таке скажете! — заторохтів русявий. — Тут нашого брата, ого, скільки! Он бачите криву вербу за очеретами? То біля неї Тимко Лемішка з Немирова промишляє, рибу ловить та в’ялить. Каже, що в них, у Немирові, риба цінніша за хутро. Проте й бобрами, звісно, не гребує. А за Лемішкою литвин Грек козакує. Цього тільки хутро цікавить та шкірки. А далі вже й не знаю, хто. Подейкують, що там навіть турки є. І татар вони ненавидять не менше, ніж ми. А по ту руку, — русявий повів угору по Дніпру, — Остап Сорока з Кропивної, тоді Григір Очеретянка з Пискуном і Митро Завірюха з Ірклієва. А далі вже козакують хлопці Вирвизуба.
А його самого звали Яньком Верховодкою. І ще Янько повідав, що йому дуже щастить на бобра.
— Оце трохи ще наполюю, та й подамся назад, до тата з мамою, — сказав Янько. — У нас сім’я велика, їм важко усіх прогодувати.
— І багато вже вполював? — байдуже поцікавився Тишкевич, длубаючись тріскою в зубах.
— Та є дещо, — задоволено відказав Верховодка, — і хутро є, і риба.
Спати вони залишилися у Верховодки.
Зранку Тишкевич провів Янька до його плоскодонки, бо Верховодка сказав, що збирається рибалити.
Довго їх не було. Нарешті повернувся Тишкевич, збуджений і веселий.
— Тепер хутра наші, — сказав він Демкові. — Ну й торгувалися ж ми з цим клятим Яньком! Трохи до бійки не дійшло.
І він подався до куреня, де, як Демко запримітив ще звечора, лежала в’язка бобрових шкірок.
— А сам Янько де? — запитав Дурна Сила. — Чому він не повернувся?
— Зайнятий, — неуважно відповів Тишкевич. Він саме заходився рахувати шкірки. — Там теє… осетр добрячий потрапив на гачка… Дванадцять, тринадцять… Не будемо ж ми чекати його до пізньої ночі! П’ятнадцять, шістнадцять… Усе правильно.
В’язанку Тишкевич запхнув у сакви, що були приторочені до третього коня, і вони подалися далі. Шкода, що Демко не попрощався з Верховодкою. Дуже йому сподобався цей говіркий і привітний хлопець. От з таким би разом покозакувати!
А от до Грека Тишкевич Демка не взяв. Зупинив край верболозу і наказав:
— Чекай краще тут. А то в тебе, друже, обличчя якесь таке. Як подивиться хтось, то або не пускає, або за свій товар удвічі дорожче править…
Залишив Тишкевич йому коней, а сам подався у плавні розшукувати Грека. А Демко приліг край ковбані і заходився розглядати своє обличчя. Звичайне обличчя. І ніс, як у людей, і очей двійко, і вуха на місці… Дивно, чому про нього Тишкевич таке каже!
Повернувся Тишкевич з в’язанкою чи не більшою за ту, що купив у Верховодки. Проте чомусь був розлютований і раз по раз з його вуст злітало слово «дурень». Чи то себе так називав, чи когось іншого. На Демкові розпитування нічого не відповів, лише сплюнув на землю. Тоді розвернув коня і подався уздовж плавнів. Але не вниз по Дніпру, як було збирався, а вгору. Демко на радощах і не розпитував, чому він так вчинив. Бо вгору — то значно ближче до рідної Воронівки.
Щоправда, коли проминали місця, де промишляв Верховодка, Демко притримав свого коня і запитав:
— Може, заїдемо попрощаємося? А заодно й дізнаємось, чи піймав він того осетра.
— Немає нам інших клопотів, — буркнув Тишкевич.
Ні, щось вельми неприємне таки трапилося тоді, коли він подався у гостини до Грека…
Трохи згодом Тишкевич зазирнув до Сороки. Проте який той Сорока, Демко теж не бачив, бо зачаївся з конями та хутром у вибалку. Так звелів Тишкевич. Він вважав, що вони вже забагаті для того, аби хтось не накинув на їхні сакви лихим оком. Роздобув Тишкевич у Сороки всього сім шкурок.
Коли наблизилися до тих місць, де, за словами Верховодки, промишляв сам Вирвизуб зі своїми товаришами, Тишкевич довго вагався, провідувати їх чи ні. Врешті махнув рукою у бік далекої діброви і звелів Демкові:
— Заховай там коней і чекай на мене. А коли до ранку не повернуся, то негайно прямуй до Воронівки. Знаєш повалену вільху біля Сторожового дуба?
— Це та, що трохи ближче до Портяної? — запитав Демко. — Там ще й зітлілий місток є.
— От-от, — сказав Тишкевич. — Там принишкни і чекай, доки не повернуся.
— А діда провідати можна? — поцікавився Демко. — Там же кілька кроків усього.
Тишкевич люто глипнув на Дурну Силу:
— Роби, що кажу! Ні кроку без мене, зрозуміло? — І вже спокійніше додав: — Повір, Демку, не можна тобі йти до села без мене. Бо почує пан Кобильський, скільки везеш хутра, і почнеться таке! Тут і сліпому видно, що за якийсь тиждень стільки не вполюєш. А де, запитає, взяв? Може, за гроші купив?
— Та ні, — засоромився Демко. — Які там у мене гроші?
— Тоді, значить, когось пограбував. От. А зі мною все буде гаразд.
— Буду на вас чекати, — поклявся Демко. — З місця не зрушу, доки ви не повернетесь.
— Дивися ж,— мовив Тишкевич. — Ти слово дав.
Він вйокнув на свого коня і поволеньки, роззираючись довкола, подався у гості до Вирвизубового товариства. Демко дивився йому вслід і дивувався, чому Тишкевич так скрадається. Ніби злодій якийсь. Врешті він дотумкав, що Вирвизуб зі Швайкою заодно! От Тишкевич і стережеться, хоче тихенько передати комусь із хлопців, аби не довіряли своїм отаманам.