— Дурні, чого гигикаєте? — раптом загукав дід Кібчик. — От повернеться пан, тоді зарегочете на кутні!
Сміх поволі ущух. Над Воронівкою запала розгублена мовчанка.
— А й справді, — сказав хтось. — Що ж тепер робити?
Дід Кібчик лише зітхнув.
— Там буде видно. А спочатку розберіть усе назад. Потім треба цих двох шибеників кудись заховати. Нехай пасуть худобу подалі від шляху, бо пан таких жартів не розуміє. І днів зо три нехай до села не повертаються.
— А ми як? — запитав Тодось Невмивака, який, теж прив’язаний до воза, стояв поруч з Демком.
Дід Кібчик зітхнув ще важче.
— Цього не скажу. Кожен хай чинить, як хоче.
— То я вже краще подамся козакувати, — сказав Тодось і звернувся до Демка, що повільно розтирав затерплі руки. — Підемо разом?
Демко поглянув на діда. Проте той мовчав.
— Та я…— нерішуче почав Дурна Сила. — Я б ого-го! Так діда шкода.
БУГАЙ ПЕТРИК
— Не бійся, Саньку! Він тільки з виду страшний. А насправді він добрий. Правда, Петрику, ти сьогодні добрий?
Петрик і сам ще не вирішив, яким йому сьогодні бути. То ж він низько схилив важку голову з могутніми рогами і спідлоба зиркнув на двоногу комаху, яку до нього щойно підвів маленький хазяїн. Так і не вирішивши, яким йому сьогодні бути, Петрик про всяк випадок копнув рогом землю і глухо заревів.
Двоногу комаху мов вітром здмухнуло.
— Та не бійся, кажу! Підходь ближче. І трави йому нарви. Петрик любить їсти траву з рук. Правда, Петрику?
Проте Санькові ноги відмовлялися рухатися. Легко Грицикові казати — підійди ближче! Вони з Петриком давно знайомі. А він, Санько, оце вперше в житті опинився перед такою горою рогів та м’язів. Правда, щось ніби підказувало Санькові, що йому цього бугая боятися не слід. Та насправді хтозна, що в цього Петрика зараз у голові. Може, захоче розправитися з ним, як ранньої весни розправився з двома вовками? Або з молодим туром, який місяць тому на своє лихо вигулькнув з лісу? Бідолаха і заревіти не встиг…
Коли б Санькові не довелося так нагально втікати з Воронівки, він би і на політ стріли не наблизився до цього страховиська. А так — діватися нікуди. Хто його знає, скільки ще доведеться тут бути…
Поволеньки, крок за кроком наближався Санько до грізного бугая. Нарешті той мотнув язиком і добрячий жмут трави опинився в його роті.
— Ну от, а ти боявся, — зауважив Грицик. — А тепер можеш ще нарвати. Тільки не дуже квапся, бо Петрик подумає, що ти втікаєш від нього.
Другий жмут Санько простяг уже без особливого остраху. А до третього жмутка Петрик рушив сам. Ремиґаючи, задер голову і підставив хлопцеві горлянку.
— Хоче, аби ти його почухав, — пояснив Грицик.
— Це йому подобається не менше, ніж трава.
Санько чухав Петрикову горлянку і дивувався, як оце він ще зовсім недавно боявся навіть наблизитися до цього лютого зовні звіра. А насправді — бач, аж очі заплющує від насолоди. Точнісінько як їхній Мурчик, коли його гладиш.
А Петрик теж дивувався. Вік нікого не любив, окрім своєї череди та малого хазяїна. Ну, корів — то звісно, чому. Бо він їхній ватаг. А ватаг має оберігати і любити своїх підлеглих. А маленький хазяїн завжди водить туди, де найсмачніша паша і найсолодша вода. І чухає його за вухом або під горлянкою. Та, виявляється, є ще одна істота, доторки якої такі ж приємні, як і хазяїнові.
«Дивина, та й годі», — подумав би Петрик, аби вмів думати. Але думати він не вмів. То ж вдоволено зітхнув і відвів голову убік, щоб новий приятель почухав ще й за вухами.
— Ти диви! — щиро здивувався Грицик. — Я й не думав, що він тебе так швидко прийме.
Було тепло і тихо. Так тихо, що здавалося, ніби окрім них та високого синього неба нічого в світі більше немає. Хіба що на горбі біля дороги бовваніла згорблена постать діда Миколи. Дід не зводив погляду з дороги, котра вела до маєтку пана Кобильського.
— Стежте за мною, — сказав він хлопцям ще зранку. — Коли за вами їхатимуть — я дам знати.
Спочатку друзі тільки те й робили, що позирали в бік діда Миколи. Та через деякий час їм знайшлося неабияке діло. Грицик притарабанив зі свого схрону надзвичайно цінні для кожного воронівського хлопця скарби: кілька справжніх татарських луків з сагайдаками, повними стріл, з півдесятка ножів і три шаблюки, теж татарські. Все це Грицик свого часу розшукав біля старого городища підстарости Сидірка.
— Не завадило б їх почистити, — зауважив він, заклопотано роздивляючись свою зброю. — Ич, як заіржавіли!
І друзі взялися до роботи. За годину зброя виблискувала під сонцем так, що аж очам боліло. А коли зброя так виблискує, то чом би її не спробувати у звитяжному двобої!
— Хех! — скрикував Грицик точнісінько так, як дід Кібчик, коли рубав дрова.
Санько не скрикував: його мати рубала дрова мовчки. Неподалік стояв бугай Петрик і осудливо мотав головою. Йому не подобалися ця метушня і дзенькіт шабель. Проте сьогодні настрій у нього був пречудовий. Це він уже знав достеменно.