Голе-голе моє поле!
Де ж ви, ясні квітоньки?
Позгасали, поспадали,
Як на небі зіроньки.
     І стебло пересхло,
     Як билина, полягло.

Діти-діти, мої квіти!
Як погляну я на вас,
Серце мліє, каменіє,
Що цвіли ви тільки раз.
     Раз росли, раз цвіли
     І без долі опали.

Не для ділка свого бджілка
Вас ізссала, як дитя, —
То жарою, як марою,
Перервало вам життя.
     І роси ні сльози
     Не спадало для краси.

І дівчина, як калина,
Вас не рвала на косу —
Вас зірвали-розірвали
Вітри буйні без часу!
     І без літ на весь світ
     Розпустили в’ялий цвіт.

Доле-доле, моя доле!
Верни ж мої квітоньки,
Верни діти, мої квіти,
Верни ж мої зіроньки!
     Але ба — не сівба!
     Не мине моя журба!

26 декабр[я]