Він намагався ні про що не думати зараз, тільки лиш про Леу, але з ним щось коїлось.
— Ти завжди такий холодний, бо звик ходити легко вбраний у будь-яку погоду, а тут ось нарешті зігрівся трохи, — сказала Леа. — Однак ти значно холодніший за мене! Ось торкнись мене! А потім себе!
Волин знизав плечима, не відповідаючи. Але це й була одна з причин його розгубленості. Він почував, що тіло його пульсує інакше, що в нього тіло тепле, не озерне, як завжди, а скоріше земне, як у Леса чи просто у білки, чи зайця. А не як у риб, серед яких він жив.
Крім того, він дивився на розчинену скриню, до вмісту якої так і не торкнувся, після того, як розчинив її і збагнув, що знає, що у ній лежить, що знає ті речі, які там є, і що це його речі, саме його, Волина.
Чиї це чари, він не знав, але тут вони були присутні, хтось зачарував усе це. Хтось вищий за нього — і це не була Царівна О, він її чари розпізнавав зразу, — правив у цьому плині подій, і йому стало лячно. Але так, як бувало перед стрибком на інше дерево, коли він вчився у білки і знав, що найпевніше може впасти, а не дістатися далекої гілки, і все ж — стрибав.
Так і зараз. Він розгорнув одну за одною одежини, які виймав зі скрині, — сорочку, штани, теплий кожушок, постоли, онучі — геть увесь одяг, який міг мати його віку селянський хлопчина. І увесь цей одяг був йому знайомий, ніби снився колись, ніби він знав усе про нього, геть усе, як і решту в цій хатині.
Може, Род, що керує долями усіх, скерував мене якимось особливим шляхом зараз? Може, за цим стоїть невідоме мені, незнане і так само прекрасне, як… Леа?
Він повернувся до неї. Леа щойно зайшла у кімнату, вже вдягнена у давно просохлу свою звичну одежу. Трохи ніяковим, але ніби й хазяйським вже рухом поправила вона те ложе, на якому вони щойно лежали, і поглянула па Волина.
— Вдягайся-но, швидше! Ходімо! Адже я поспішаю! Це в тебе такий брат, який за тобою не дивиться, та й що з тобою може статися, коли ти так у лісі знаєшся, як у власній хаті…
Останнє, що Волин розповідав про себе з порад Перелесника, що він і його брат, якого вдавав Перелесник, лишилися тут на ціле літо аж до осені. Вони заготовляють ягоди і гриби, полюють, просто живуть, а вже пізно восени повернуться у свої краї, які звідси далеченько, туди лиш брат добре знає дорогу, а Волин сам і не втрапив би.
Батьки їхні давно померли, родичів мало, отож вони удвох так собі й живуть. Літо проводять тут на Озері, а зимою вертають у село, де стоїть батьківська хата.
Леа бідкалась, що вони з братом — сироти, бо так собі удвох живуть, і її увага до Волина і турбота ще побільшали. Тому вона знала, що він нікуди не поспішає, а в неї ж у селі, що недавно розташувалося неподалік від озера, батько, мати, молодший брат і дві сестри, та ще родичі й сусіди. Село маленьке, усі про всіх знають. Ще хтось забреде сюди та побачить нас разом — будуть потім пересуди та поговори в селі.
— Чому? — спитав Волин. — Що тут поганого? Адже ми кохаємось, це природно…
— Не вдавай із себе малого! — сказала Леа розсерджено. — Тим більше, я не знаю, де ти там жив і як, але ж видно, що розгуляний добряче, хоч і молодий, і все тобі просто. Не те, що я! Не знаєш, чи що? Село як повстане проти когось, то й вигнати може світ за очі, ще й прокляне і все таке! Людей треба шанувати!
— Я забрав би тебе з собою, якби тебе вигнали! — сказав Волин, і враз збагнув, що говорінь дурниці, і йому стало страшно і тоскно.
Він забув, на мить, але справді забув, що живе в Озері, що він — не така людина, як Леа, а щось зовсім інше і що його буття мас дуже мало зв’язку з її світом. А вже забрані її кудись, то й поготів — нема місця, нема нічого, просто неможливо…
Леа дивилась на нього залюбленим поглядом, а він поправився:
— Забрав би тебе, якби мав куди. Неодмінно забрав би. А то — хата виходить ніби братова, хоч і маленька, як от ця, де ми зараз. А в мене самого — лиш вітер довкола…
— Якщо ти кохаєш мене насправді, то, може, підеш до нас у прийми? Якщо хочеш зі мною жити, щоби ми мали спільних дітей, щоби…
Волин обійняв дівчину і закрив її вуста поцілунком, міцно притискаючи до себе. В очах у нього стали сльози.
— Ми ще поговоримо про все це докладніше, ще знайдемо якийсь вихід, а зараз — поспішаймо!
Вмить він одягся у те, що було на ньому, коли вони з Леою прийшли сюди, і, схопивши дівчину за руку, побіг із хатини навздогін западаючому за Ліс сонцю.
Захекані, спинились на березі Озера.
— Зачекай хвилинку, — сказав Волин і метнувся у кущі неподалік, звідки витяг обидва кошички, з якими Леа йшла по ягоди, вщерть наповнені суницями й чорницями.
— Оце так-так! — сплеснула руками Лса. — Коли ж це ти встиг? Диво та й годі!
— В мене було припасено заздалегідь, я назбирав усе ще до твого приходу, але заховав. Ніби знав, що знадобиться, бо забракне часу…
Насправді Волин лишив порожні кошики в кущах і гукнув на поміч Леса і його люд. Лес пробурчав, що для людей так багато працювати він не хотів би, але Волин вмовив, що це потрібно йому, Волинові. І старий приятель виконав прохання Волнна якнайкраще.