Ти ба, напався! Підняла коралі, надягла мерщій на шию. Втретє чоловік озирається: що за мара? Нікого! Вчетверте — нікого! Перехрестився та й став далі слухати, що кажуть.
Софійка вслухалась і собі.
— Маєтності дворян Жуковських, Пашковських, їжакевичів, Дульських і Старосвітських, а також їхнього предводителя Міщенка з його великодушної згоди сукупно з хатами, худобою, десятинами поля, а також шляхетськими званнями вважати однині проданими панові Гордієві Кулаківському за вищевказаною ціною. Понеже всі гроші сплачено в акурат Данилові Міщенкові, під чим він власноручно підписався, з усіма претензіями звертатися до нього…
— Простіть! Не винен! Не брав! Не хотів! Лихий попутав! — каявся нещасний одурманений Міщенко, але його ніхто не слухав. Натомість кожен норовив дати йому добрячого штурхана.
— Тихо, люди, тихо! — На кін вийшов Гордій Кулаківський.
Юрба притихла.
— Кожному, хто схоче, дозволяю викупити свою частку! — заявив той. — Звертайтеся до мого економа…
Далі усе заглушив людський ґвалт.
Міщенко прибіг до своєї хати. У двір висипало повно родичів.
— Скоріше, сину, втікай! — показував на запряжену й повантажену однокінку сивий батько. — Пересидиш лиху годину десь у тихім закутку! Ми вже якось тут самі твій сором покриватимем!..
— На кого ж дітей покидаєш?! — заголосила дружина, припадаючи до двох безвусих юнаків.
Але запряжка вже була ген за околицею, зостався тільки синій слід на свіжому снігу…
15. Поповнення родини
Здається, ще ніколи з такою радістю не поверталась до власної кімнати! У тій минувшині — мовби на чужині! Вона нічого не зробила, не запобігла злочинові! Чи мала вирвати перо з рук п’яного Міщенка? Чи вихопити злощасного папірця у Кулаківського та кинути в піч? Не те, не те…
— Доню, часом не хочеш погуляти з Ростиком? — засокорила на порозі мама. Після вчорашнього Софійчиного майже героїчного вчинку мама не знала, як догодити доньці. Аж незручно було відмовлятися! Та й неділя заповідається такою сонячною! І перед Сашком є чим похвалитись…
Сашко бідкався, що сестри — всі одночасно, це ж треба! — виросли зі свого весняного взуття, й тепер він повинен бодай утричі більше заробляти, щоб їх повзувати.
Чорнобілку так ніхто й не купив. Кошеня вже не сиділо в кубельці, а поруч із Сашковими вагами бавилось трісочками від непроданих дров.
Ростик дивився на тваринку й захоплено пищав. Явне підтвердження, що коти шкідливі для маленьких дітей! З не меншим захватом Софійка переповідала розв’язку історії з коралями і про ге, як удома її заповажали.
Після двадцяти валер’янових крапель (Чорнобілка потішно винюхувала розлиті ляпки) і п’ятнадцяти крапель настоянки глоду мама із присутністю кошеняти в квартирі сяк-так змирилася. Коли ж бабуся пообіцяла, що кішку завжди можна буде віддати їй у село, Сніжана, забігши на мить: вигукнула “Яке диво!”, а тато пожартував, що з
Чорнобілки вони виховають сторожову квартирну кішку, — полегшено відітхнула й знеможено прилягла у спальні з мокрою шматою на чолі. Чорнобілка ненав’язливо й винувато примостилась біля її колін.
16. Порада
Софійці набридло швендяти за Гордієм Кулаківським, який доводив до кінця нещодавню оборудку. Вона втомлено зупинилась перед церквичкою на майдані. Була в коралях, тож поодинокі перехожі не помічали її.
— Що засмутило тебе, дитино? — почула зненацька.
Остовпіла. Під муром, просто на засніженій бруківці, втупившись у Софійку невидющими очима, сидів старець. Сліпий старець!
Гарячково занишпорила в кишенях: дякувати, в правій, недірявій, ще завалялося десять копійок (у кишенях часом знаходиш більше, ніж сподіваєшся!).
— Ця монета — не з нашого часу! — обмацав милостиню тремтячими пальцями. — Ти — з майбутнього?
— Так, — отетеріло кивнула.
— Людям не дано міняти обставини, — казав, наче до себе і наче відповідав на Софійчине запитання. — Хоча іноді… Варто спробувати. Надто ж — коли хочеться змінити на краще… Тут, дитино, тобі нічого робити. Кулаківського його жертви вже прокляли…
— Де? В оцьому храмі?
— Хіба не однаково, в храмі чи не в храмі? Біда в тім, що із серцем.
— А Міщенка? Він же теж завинив!
— Його виблагали-вимолили родичі. Тож зглянулись на авторитет і мудрість його батька, на дітей… І йому віділлється… Але тут ти нічого не вдієш…
— Що ж мені робити, дідусю? — кинулась до старого, як до рятівної соломинки.
— Перебирайся потрохи вперед, від покоління до покоління. Десь зустрінеш ту мить, коли можна спинити інший злочин, коли здатна будеш відвернути невідворотне.
— Де ж та мить, дідусю?..
— Аби все відати, дитино!..
— Але ж ви знаєте?
— Подайте нещасному!.. — заскімлив старець. Парочка, що проходила мимо, кинула кілька монет.
— Як той злочин зупинити, дідусю?
— Більше нічого не питай, дитино… Дай вам; Господи, царство небесне…
— А коли?..
— Тієї миті небо зійдеться з землею…