Ми влетiли у двiр до Яви (вiн був ближче) i, зачинивши хвiртку, пiдперли її дровинякою.

Можете смiятися, але тої ночi ми спали у собачiй будцi. Спали, притиснувшись з обох бокiв до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що мiг i самого чорта загризти. I як не переконували ми один одного вранцi, що ми два йолопи, що то був звичайнiсiнький кiт, що саме коти iнколи так несамовито кричать, — про повторний нiчний похiд на кладовище годi було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи i нiкому слова не сказали про нашу пригоду.

Незабаром почалися дощi, потiм зима, i «Запорiзька Сiч» на вигонi розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас.

Але пiсля тої ночi я сказав собi: «Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба, щоб ти почав тiпатися i заїкатися вiд страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тiпаються i заїкаються».

Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище.

I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi «Треба йти, Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти б нiзащо не пiшов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку цiну».

Я чую, як поряд зi мною зiтхає Ява, i знаю, що вiн думає про те ж саме.

Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в їхню кiмнату зачиненi, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече — вмерти можна! Але що поробиш, коли вони…

Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!

— Хррр-у-у-у… аур-ур-урррр… хрррррау-ав-ав-аввв… сь-сь-сью-у-у… хрррря-а-а… хр-хр-хр-хр-пфу у-у…

Поснули!

Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту!

Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують…

Роздiл XIII

Нiчнi пригоди. Пострiл у печерi

Ми виходимо на балкон. Дiстаємо з-пiд ящика ще вдень заховану вiрьовку, прив’язуємо до поруччя. Тiльки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушенi спуститися з балкона по вiрьовцi. Бо через дверi вийти неможливо — нема кому за нами замкнути.

Та й тiтка на нiч ключ до себе в кiмнату забирає.

Другий поверх — зовсiм невисоко.

А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлiв на вiрьовцi понакручували, щоб легше.

Всi вiкна темнi, лише на п’ятому поверсi свiтяться два, мов очi будинку. Там мелькають постатi i чується музика — мабуть, справляють новосiлля (дядько з тiткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок бiля Печорського мосту). I вiд того, що зовсiм поряд люди не сплять, а веселяться, нiчна наша мандрiвка здається менi вже не такою страшною i надзвичайною.

Додає менi духу що й те, що у кишенi я мiцно стискаю пїстолет — стартовий пiстолет дядька. Пiсля довгих роздумiв i вагань ми вирiшили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскiльки ми твердо вирiшили бути дуже чесними, ми написали дядьковi листа i поклали замiсть пiстолета. Ось цей лист:

«Дорогий дядю Гришо!

Вибачте i не ссрдьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Вiн нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцiю. Може, й не вернемось. Тодi шукайте нашi тiла у пiдземеллях лаври. Iнакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов’язково повиннi повернути одному чоловiковi його рiч. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодiїв.

Про всяк випадок прощавайте.

Павлуша. Ява.

А костюм мiй новий перешлiть тодi мамi.

Ява.

А мого велосипеда хай оддадуть двоюрiдному брату Володi.

Павлуша».

Що не кажiть, а уночi в лавру, до тих могил, до мерцiв усяких лячно йти. I так не хочеться вiддалятися од тих двох вiкон освiтлених, вiд музики тiєї веселої. Але треба поспiшати!

Ми сiли па порожнiй i якийсь самотнiй трамвай, що одразу швидко (вдвiчi швидше, по-моєму, нiж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилiзли на площi Слави — там, де вiчний вогонь i могила Невiдомого солдата. I пiшки пiшли до лаври.

Ми зайшли у знайомий Вальчин двiр (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собi — десятий сон бачить!).

Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви — кожен кущик вона населяє жахними химерними створiннями, що ворушаться там, ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви, пiдземелля — куди й удень не дуже весело заходить.