Максим Валер’янович розпалився, очi в нього вже блищали, щоки горiли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. I чим це пояснити, що розповiдi навiть про незначнi подiї виходять у них цiкаво?.. Якби це вiдбувалося зараз, — мабуть, було б зовсiм не цiкаво. А коли слухаєш, як про це розкачує хтось спогади, — цiкаво.

— Ех, публiко моя дорога, то було, як перше кохання, отi першi мої роки служби в театрi. Мабуть, нiхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Нiхто так ретельно i стiльки часу не гримувався, як я. Нiхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: «Графиня захворiла i прийняти вас не може». Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п’єси. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що моїми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi…

Довго ще розказував нам Максим Валер’янович про театр, про своє життя…

Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомi iз справжнiм артистом. З артистом, який грав на сценi i знiмався в кiно.

Роздiл VIII

«Товаришу цар, ви заарештованi!» «У-у, понесу!..»

Вечiр.

Ми лежимо на тахтi коло вiдчиненого балкона. Цей день принiс нам стiльки вражень, що треба бути дубовою полiнякою, щоб одразу заснути.

Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає, його думка якась кусає, не дає спокою.

— Ну, що таке? — питаю я. Ява зiтхає, але мовчить.

— Ну кажи вже, що там таке? — повторюю я.

Ява ще раз зiтхає i каже:

— Ти знаєш, Павлушо, я вирiшив: я, мабуть, коли виросту, в артисти пiду.

— А хто ж шпигунiв ловитиме? — посмiхнувся я. — Хто ж тодi мiлiцiонером буде? Як усi мiлiцiонери в артисти пiдуть? I Тарапунька, i ти… Розведеться тих злодiїв i шпигунiв, як комашнi, — проходу вiд них не буде. Що ти собi думаєш!

— Нiчого, —серйозного каже Ява, — i без мене знайдеться кому ловити.

— Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навiть не два днi тому, а вчора!

— Так то ж було вчора, а це сьогоднi. Життя мiняється…

— Мiж iншим, — кажу, — щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант… О!

— Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всi б аж плакали!

— Плакали б, точно, — гигикнув я. — Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки…

— Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селi «артистами» називають? Дiд Салимон весь же час повторює: «От артисти! Ну й артисти!»

Коли вам в очi кажуть, що ви талант, i переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотiв щось невиразне i замовк.

Ява тепер говорив без перешкод:

— Артистом таки найлучче буть. Найвеселiше життя в артистiв. Музика, пiснi, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! I — слава! Яка в артистiв слава! Найрозумнiших академiкiв так не знають, як артистiв. От скажи, ти якогось академiка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Фiлiппова знаєш… Та що казать! Кiноартиста, що на екранi навiть раз тiльки мелькнув, — усi знають. Вiн iде по вулицi, i всi пальцями на нього — тиць! тиць! А ти кажеш…

Я змушений був погодитися.

Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, i поснули. I наснився менi сон…

Мiж iншим, сни менi чомусь часто сняться якiсь плутанi, фантастично-пригодницькi. I я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: «А розкажи-но, що тобi снилось». I я охоче розказую… Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нiсенiтниця) i каже, що я у снах бiльший генiй, нiж у життi, I було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав i не просинався…

Так-от наснилось менi… Буцiмто сиджу я посеред сцени на царському тронi у якiйсь велетенськiй i смердючiй, мов кобеняк дiда Салимона, царськiй шубi. На головi в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кiнцi — «скiпетр» зветься.

I з темного залу звiдусюди (з партеру i з ярусiв) лупають i на мене коров’ячi й баранячi морди. Так, так, на мiсцях глядачiв усюди сидять корови, вiвцi, барани та iнша рогата худоба. I мене це анiскiлечки не дивує. Наче так i треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуцiя, цап Жора i колгоспний бугай Петька. I я раз у раз злегка (щоб не помiтили iншi глядачi) пiдморгую їм оком, як пiдморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.