— А це мiй братик Микола, — сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синiй шкiльнiй формi, що весь час крутився бiля нас. I братик Микола почервонiв, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем, кiноартистом Рибниковим абощо.

— Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, — нiби вибачаючись, пояснила Валька. Пiсля чого Ява змiряв братика Миколу одверто зневажливим поглядом. Той ще бiльше почервонiв.

— То ви їх упiймали-таки чи нi? — спитала Валька.

— Авжеж, — недбало кинув Ява.

— I не написали. Теж iще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?

— Нi, не заiубили. Але… — Ява здвигнув плечима, i цей жест можна було зрозумiти: мовляв, чого б це я став писати дуже потрiбно… Валька зашарiлася. Переборюючи нiяковiсть, сказала:

— Ну ви, звичайно, не самi їх ловили, вам дорослi допомагали. Чи, навпаки,ви дорослим…

— До чого тут дорослi, — пхикнув Ява. — Ми самi…

Вiн блискавично зиркнув на мене i… прикусив губу. Та було вже пiзно.

Я зiтхнув, пiдняв руку i влiпив ному в лоба три дзвiнких добрячих шалабани — аж луна пiшла. Валька зоикнула. Братик Микола захихотiв. Хтось iще поблизу засмiявся. Ходулi зламалися, i Ява опинився на землi — отетерiлий червонии, як помiдор, з виряченими очима. Менi аж шкода його стало. Та хiба я винен? Вiн же сам домовлявся. Було б не стави ги таких умов…

Бачачи, що Ява не збирається давати менi здачi, Валька (добра душа!) накинулась на мене:

— Ти чого? Здурiв? Що це за жарти?

Круг нас почали збиратися дiти Ява забiгав очима, як загнане звiря, i видушив iз себе усмiшку, — жалюгiдну роблену усмiшку (так усмiхаються, сидячи на чужiй грушi, коли заскочить хазяїн). I сказав:

— Нiчого… Все гаразд… Тепер ми квити… — обернувся до гурту. — Ну, чого дивитесь? Кiна не буде.

Дiти, посмiюючись, почали розходитися — тим бiльше, продзвенiв дзвiнок, антракт закiнчувався.

— А що все таки сталося? Чого це ви? Ви що — посварились? — не могла заспокоїтися Валька.

— Зовсiм ми не посварились. Просто у нас угода е одна, — Явi не хотiлось пояснювати Ми вже зайшли в зал i пробиралися до своїх мiсць.

— А яка, яка угода? — не вгавала Валька (от уже ж та дiвчача цiкавiсть!)

— Та потiм, пiсля вистави.

— Ну, добре, то ви ж не тiкайте.

— Гаразд.

Роздiл VI

Будка. Вухо за вухо!

Вистава закiнчилася, i ми вийшли з театру. Ява зовсiм заспокоївся вiд шалабанiв i тенер, по-пiвнячому витягнувши шию (от-от кукурiкне!), зазирав через голови. То вiн виглядав Вальку з братиком Миколою.

— Може, пiдем? Нащо вона нам потрiбна? Тiльки стрекотатиме, як сорока, — сказав я похмуро. Настрiй у мене був паршивий — годинник муляв менi серце. I, здавалось, не було вже нiякої надiї на те, що вiн потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю i гукай. Та хiба догукаєшся! Хiба знайдеш людину (не знаючи нi прiзвища її, нi адреси) у мiстi, де пiвтора мiльйона жителiв, ще и пiвмiльйона приїжджих! Безвихiдь! Хоч криком кричи, хоч плач!

Але Ява зовсiм на iншiй хвилi, зовсiм не про те думає.

— Як це ми можемо пiти! Ти що! — говорить вiн — Ми ж обiцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Дивiї, так i шалабанiв назаробляти можна.

«Ми обiцяли!» Як це в нього здорово виходить! Сам обiцяв, а каже «ми». Який колективiст! Нащо менi така радiсть! Я й рота не розтуляв…

Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою i пiдбiгла до нас.

— А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходiмо!

Ми йшли вулицею в парк до пам’ятника Ватутiну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Менi було нецiкаво. Аж раптом я почув своє iм’я.

— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Вiн не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?

«Сама ти хвора», — роздратовано подумав я. Що їй вiд мене треба? I не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..

Ява пронизливо подивився на мене, i в очах його було:

«Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай».

— Так, сталося, — зiтхнув вiн. — Неприємнiсть сталася…

I Ява раптом почав розповiдати все, як було: i про весь учорашнiй день, i про годинник, i про те, як ми сьогоднi ходили по театрах.

Спершу я хотiв перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потiм менi враз стало байдуже — хай розказує, що це вже може змiнити.

Слухаючи Явину розповiдь, Валька весь час ойкала i сплескувала руками:

— Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!

А коли Ява скiнчив, схвильовано сказала:

— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов’язково знайти того артиста… — i раптом очi в неї заблищали — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер’янович. Вiн уже на пенсiї, не виступає, але вiн знає всiх-всiх артистiв. Вiн ще до революцiї грав на сценi. Ви йому опишете вашого «царя», i вiн напевне впiзнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?