Про УКРЛІТ.ORG

Тореадори з Васюківки (2-га редакція)

C. 33

Нестайко Всеволод Зіновійович

Твори Нестайка
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (998 КБ)

Calibri

-A A A+

— Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.

Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: «Цс!» Та було вже пiзно.

— Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.

Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.

— Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. — Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!

Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п’янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:

— Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..

— Ех, ви… ш-шмаркачi! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.

Роздiл XII

«Не зви мене бiльше — Ява, зви мене — Кукурузо!»

Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.

У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей — сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п’є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу — тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.

Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.

А дiд Салимон каже:

— А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?

— Та його ж не було в селi, — пiдкидає Гриць Чучеренко.

— А де ж? — «дивується» дiд Салимон.

— Таж у кукурудзi блукав… тиждень чи два.

— Гга-га-га! — реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:

— Ми недавно компаси одержали… Не треба?

— Га-га-га!

— Го-го-го!

— Ги-ги-ги!

— От хлопцi!

— От артисти!

— I кiна не треба!

— Ге-ге-ге!

— Гу-гу-гу!

Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:

— Привiт кукурузнику!

— Здоров, козаче!

— Наше вам вiд королеви полiв!

Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.

Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму «Тарас Шевченко» (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.

I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах — уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках… Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй — вулицею…

Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!

Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку — вiн до мене якраз намiрявся.

— Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав вiн. — Я до тебе.

— Здоров, а я до тебе!

— Попрощатися йшов, — одвiв убiк очi Ява.

— Що, посилають кудись? — здивувавсь я.

— Та-а! — махнув рукою Ява — Зовсiм з дому тiкаю.

— Куди?!

— На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.

— Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.

— Буває. То ти не знаєш.

— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.

— А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?

— А що?

— У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих…

— Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам’ятаєш, як Гунька пропав?

Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: «Ги-ги… ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться — два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають — плавнi горять. Приходить: «Ху, — каже, — натопив. Тепер у селi тепло буде». Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села — так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.

— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.

— Не припаду, — впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. — От жив же чоловiк на безлюдному островi — i нiчого Не пропав.

— Що за книжка? — питаю.

— «Пригоди Робiнзона Крузо». Читав?

— Не пам’ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо?

— Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.

— Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.

— Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.

Нестайко В. З. Тореадори з Васюківки: трилогія про пригоди двох друзів (Нова авторська редакція з новими епізодами). — К.: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2004. — 544 с.
 
 
вгору