От Книш пiдчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посерединi торта, i потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою — i шургиць! — до себе в рот.

Ми знову перезирнулися Кiно!

— Ну все! Ясно! — сказав Ява. — Шпигуни! Нашi радянськi люди торти ложками не їдять.

Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської дiяльностi Книшiв здався менi не досить переконливим.

Оскiльки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горiха i полiзли додому.

I знову потяглися «трудовi буднi».

Бiльше контактiв з Книшами, а тим бiльше з Бурмилом не було.

Лiто минало. Нам навiть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було нi тої таємничої розмови («Подаруночок вiд нiмцiв…» «Двадцять залiзних…» «Вермахт щедрий…»), нi акваланга, нi пiдозрiлої поведiнки, нiчого…

— Нi, нiякi вони не шпигуни, — казав я. — Пам’ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене пiдiбрав i виходив, випустив потiм. Шпигун би тобi так зробив? Нiколи!

Ява спершу намагався заперечувати, а потiм просто переводив розмову на iнше.

Одного разу Ява зустрiв мене бiля тину особливо сумний i невеселий.

— Завтра приїздять батьки, — зiтхнув вiн. — Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дiзнається… Правда, дiд пообiцяв у перший день не говорити. «I не через тебе, каже, двоєшник, а через твою матiр. Не хочеться перший день їй псувати. Стiльки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Вiзьму, каже, грiх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трiйку. Хай уже на другий день…» Отже, у мене тiльки один день i лишився мирного життя. А потiм буде такий «вермахт», що… Ти ж мою матiр знаєш.

Явина мати була-таки рiшуча жiнка. На вiдмiну вiд моїх батькiв, у Яви все навпаки: тато був добряк-добряк (мухи не скривдить, нiколи голосу не пiдвищував, тiльки на скрипцi грав), а мати — грiм i блискавиця. Коротше, тато був мати, а мати була тато. I Явину тривогу я розумiв.

— Нiчого, — заспокоював я свого друга, — як-небудь обiйдеться. Не вб’є ж вона тебе.

— До смертi, може, й не вб’є. А iнвалiдом зробити може. Знаєш, яка в неї рука! Як у Жаботинського!

— А ти потренуйся падать. Як тiльки що — зразу падай. Нiби тобi погано.

— Менi й так буде погано. Без «нiби». Не хвилюйся.

Що й казати, спiвчував я друговi всiм серцем, всiєю душею, але допомогти не мiг нiчим. Лишалося тiльки покладатися на долю та на щасливий випадок. Може, якось буде…

I от Явинi батьки приїхали. Радiсного галасу й метушнi — повен двiр. Хвiртка тiльки — рип-рип! Дверi не зачиняються Родичi, сусiди, знайомi… Ще б пак! Iз заграницi приїхали! Цiкаво ж! А що? А як? А де? А коли? А яке? А почiм?..

У садку цiлий день стiл стояв з наїдками та напитками. однi вставали, другi сiдали.

I подарункiв Явинi батьки понавозили мало не всьому селу. Подарунки здебiльшого дрiбненькi, на манiр гудзика — сувенiри називаються. Але що ви хочете: якби стiльки великих подарункiв — у двi гарби не вбереш.

I менi подарунок попався. Нам з Явою обом було подаровано по пiстолету. Але по якому пiстолету! По чеському заграничному пiстолету, який стрiляє водою. I як стрiляє! Натискаєш на гачок, i тоненька-тоненька цiвочка чвиркаа метрiв на десять. Здорово! Оце пiстолет так пiстолет! Красота! Сила!

Через п’ятнадцять хвилин, як нам було пiстолети подаровано, ми їх мало не втратили назавжди.

Ну, ви ж розумiєте, було б смiшно, якби ми одразу не почали стрiляти. Хто б це таке мiг? Нащо тодi тi пiстолети? Нашо їх взагалi дарувати?

Отже ми одразу…

Бровка на мушку — чвирк!

Гав гав-гав! — Бровко хвосiа пiджав i в будку.

Кицька руда сидить на сопцi, умивається.

Чвирк!

Няввв! — I кицька вже на грушi.

Курка гребеться.

Чвирк!

Ко-ко-ко-ко-ко! — I нема курки — десь аж на городi.

А туг iде дiд Салимон.

Ну, випадково ж, чесне слово, випадково гачок натиснувся.

Чвирк! — дiдовi Салимону прямо по лисинi.

— А щоб ви луснули, шмарогзи! Я вам почвпркаю! Я вам!.. Я вам!..

За кiлька хвилин ми терли свої червонi вуха уже на левадi.

Пiсюлсги нам були залишенi при однiй умовi — стрiляти тильки по неживих цiлях.

Але ж i настрiлялися ми на левадi, що називається донесхочу.

А що вже попозаздрили нам хлопцi — i не говорiть!

Тiльки й чулося:

— Дай подивиться!

— Дай хоч глянути!

— Дай подержати!

— Можна, я стрельну?

— Можна, я попробую?

— А я? А я?

— Оце так це!

— Ох ти!

— Ох же ж б’є!

— Сила!

— Краса!

— Вещ!

Скажемо одверто, ми неохоче давали не тiльки стрельнучи, а й подержати.

Можна вiддати новi штани, черевики, сорочку зняти, все що хочеш, але випустити з рук пiстолет у перший день — не пiд силу. Як же його даси, коли сам ще не настрiлявся!

Але попорозстрiлювали ми хлопцiв — так попорозстрiлювали! Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi свої страждання, якi менi довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбiйником», «бiляком» i взагалi «ворогом».