Пам’ятайте про це, хлопцi!

I хай ваша дружба буде мiцна, як цi кам’янi брили доту, що е пам’ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплi кровi…

Г. П. Г.»

Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сидiли не рухаючись i мовчали.

I так, як тодi, на горищi в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом вiдчув шалену, гарячу радiсть вiд того, що вiн поруч, що вiн мiй друг, що ми помирилися.

Невже я мiг бути з ним у сварцi?! I не розмовляти?! I проходити повз нього, наче незнайомий!

Безглуздя якесь!

Невiдь що!

Але… невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!

Не вкладалося в головi! Хоч убий!

Вибачайте, але я ще не мiг звикнути до думки, що Гребенючка i — раптом — хороша, цяця!

То лише в книжках так буває, що герой тiльки — рраз! — i вмить повертається на сто вiсiмдесят градусiв: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидiв, одразу починггє любити i навпаки.

Я так зразу не можу.

Я буду поступово.

Менi треба звикнути.

Звичайно, листа писала не-Гребенючка, а Галина Сидорiвна. Ну, писав у буквальному розумiннi Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорiвна. Вiн би так не написав, хоча б тому, що вiн мови не знає.

Виявляється ж, Галина Сидорiвна й ту розмову зi мною по телефону йому написала, i вiн читав з папiрця (тому й повiльно, та й щоб акцент збити).

Взагалi, вони думали, нiби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими iнструкцiями, зохотять робити таємно один вiд одного одну i ту ж справу (через те й на рiзний час призначали!), а потiм зiштовхнуть носами й примусять помиритися.

Намiчалося, що ми будемо по черзi розкопувати й розчищати дот, щоб врештi створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегiдь навiть маленьку саперну лопатку тут заховав.

Але вийшло все не так, як гадалося й намiчалося.

Несподiвано, пiсля того як Пайчадзе уже вручив менi й Павлушi листи, були оголошенi по тривозi вiйськовi навчання.

В армiї, виявляється, завжди так: нiхто нiчого не знає, нi солдати, нi офiцери, i раптом тривога — бойова готовнiсть номер один! I все! А що, це вiрно — армiя щохвилини мусить бути готовою до бою.

Добре, що хоч Пайчадзе з своїм пiдроздiлом лишився в таборi — «в охранении».

Бо Галина Сидорiвна сказала йому:

«Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопцi мої даремно не хвилювалися й не переживали!»

Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту їздив звiтувати їй, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею).

I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону.

А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно.

Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.

Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i страждає Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав… Iудою його називав!).

I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.

I прийшла вона радитися до Галини Сидорiвни.

А Галина Сидорiвна пiдпрягла до цього дiла свого Пайчадзе. I вже втрьох розробили план операцiї.

Гребенючка прямо сказала:

— Треба щось цiкаве придумати. Бо вони такi хлопцi… Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вреднi. Треба якусь загадкову таємницю. Оце вони люблять!

Ну й що! Подумаєш! А хто це з хлопцiв не любить, щоб було цiкаво, не любить таємниць i загадок!

А взагалi, з тим розкопуванням доту — то була наївна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, i їхня затiя провалилася б.

— Скажи, Павлушо!

— Ага!

— Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров.

От не знаю, що та комiсiя зараз думає, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всi вiдмiнники, серйознi, позитивнi люди, але ж фантазiї у них, як кiт наплакав, їй-богу!

А тут же треба щось таке грандiозне, небувале, космiчне.

— Ой! Слухай, Павлушо! — раптом скрикнув я. — А давай…

I, захлинаючись, я почав викладати йому свою iдею.

— Молодець, Яво! — скрикнув вiн. — Молодець! ГенiйI Я завжди казав, що ти генiй!

— Тiльки, щоб нiхто не знав, — сказав я. — Хай вони собi готуються офiцiйно, а ми…

— То буде наша таємниця, — пiдхопив Павлуша. — Таємниця двох невiдомих!

— Точно!

Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже великої, копiткої роботи i часу.

Добре, що з вiдбудовою вулицi Гагарiна було вже закiнчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагарiна стала ще кращою, нiж до стихiйного лиха, як лялечка.

Тепер усе село готувалося до весiлля.

Такого весiлля наше село ще не знало.

Любима всiма вчителька виходила замiж за героя-лейтенанта, який разом зi своїми солдатами самовiддано рятував село вiд повенi.