— А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу.

— Звичайно, нi.

— I їй не говорив? — Я не хотiв називати її iменi, але Павлуша зрозумiв.

— Та ти що?! — вiн почервонiв.

I я чомусь подумав, що вiн, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з нiг до голови (вона не сказала), i раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорiвни того вечора. Я ж нiчого Павлушi ще не говорив про того чолов’ягу.

— Слухай, — i тут же почав розповiдати. Коли я кiнчив, вiн тiльки плечима здвигнув:

— Казна-що робиться у нас тут. Нiчого не розбереш…

Роздiл XXVII

Подiї розгортаються блискавично. Невже один з невiдомих — вона? Не може бути! «Вiн хоче вкрасти її!» Ми поспiшаємо на допомогу… Асса!

Цiкава штука людський органiзм. То вiн ледве дише, тане, як свiчечка, людина голови пiдвести не може. А то раптом (звiдки й сили беруться!) починає мiцнiти й бадьорiшати з кожною годиною. I ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання органiзму — це бажання видужати, мета бути здоровим.

Коли є велике, жагуче бажання i ти всiма силами прагнеш до цiєї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов’язково i дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собi. Пiсля нашої вiдвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.

Їв я тепер, як молотник. Подвiйнi порцiї.

Медичка якось сказала:

— Хворим слiд їсти головним чином те, що їм хочеться. Органiзм мудрий, вiн сам пiдказує, що йому треба.

Слава богу, менi хотiлося їсти все, що давали.

Але одного разу я хитро глянув на дiда i сказав:

— Дiду, мiй мудрий органiзм пiдказує, що йому треба… морозива.

Дiд кахикнув i вiдповiв:

— Куме Андрею, не будь свинею. Тiльки з лихоманки видряпався i знову хочеш? Скажи своєму органiзмовi, що вiн не мудрий, а дурний, якщо таке тобi пiдказує. Зовсiм видужаєш, тодi їстимеш.

Це ще бiльше додало менi бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!

На третiй день пiсля нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу i сказала:

— Можеш потроху виходити, але дуже не бiгай, бо знову застудишся.

Як же то приємно замiсть стелi бачити над головою бездонно-голубе небо i дихати свiжим вiтром, що лоскоче тобi шкiру нiжним дотиком, i чути, як привiтно шепоче листя на деревах, i вiдчувати пiд ногами пружну землю, i чепуляти вулицею без усякої навiть мети, i усмiхатися без причини, просто тому, що свiтить сонце, що муркоче на призьбi кiт, що рохкає у калюжi свиня — що життя прекрасне!..

I хоч iшов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекi прогулянки менi ще були строго-настрого забороненi), та ноги самi повели мене в бiк вулицi Гагарiна. А менi ж на вулицю Гагарiна медичка навiть носа показувати не дозволила.

— Я знаю, всi зараз там дружно працюють, i тобi закортить, — мовила вона. — Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всiх вiзьму за вухо й поведу додому.

Я добре знав, що медичка — жiнка серйозна i слiв на вiтер не кидає. Але… я нiчого не мiг зробити з своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу бiля школи — як ви думаєте?! А що, як там… Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що вiн уважно стежить за щоглою, кiлька разiв у день дивиться на неї i менi доповiдає. Але що, як вiн запрацювався i…

На щоглi сидiла сорока i легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетiла. Нiякого прапорця не було.

Тепер я мiг спокiйно чепуляти до вулицi Гагарiна.

Ще здалеку я почув веселу музику будiвництва: дзвiнко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, i голосисто виспiвувала циркулярка, яку лритягли з колгоспної столярнi й поставили пiд нашвидкуруч збитим навiсом бiля електричного стовпа. I вся вулиця смолисто пахла свiжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, рiзне причандалля. Здебiльшого то були молодi, гиряво стриженi здоровi парубки, голi до пояса. Лише по зелених штанях i чоботях можна було впiзнати, що то солдати. На пiдручних роботах у них були нашi хлопцi й дiвчатка. Оно й Вася Деркач, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня… Та й Павлуша десь iам, мабуть.

Ремонтували хати, латали повiтки, ставили новi тини й паркани.

I працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось спiвав, хтось насвистував, хтось жарти вiдпускав, i враз вибухав дружний регiт…

Я став на розi за криницею з дашком i тiльки заздро позирав на цю веселу, гамiрливу метушню. Позирав i ховався за криницю. Не хотiв, щоб мене бачили зараз тут — коли я не можу разом з ними, то навiщо… I раптом почув радiсно-дзвiнкоголосе:

— О! Ти вже видужав? Поздоровляю!

Позад мене стояла з вiдром у руках Гребенючка i привiтно усмiхалася.

Я почервонiв i насупився. От же ж! I треба ж, щоб саме вона мене побачила!