Про УКРЛІТ.ORG

Тореадори з Васюківки (2-га редакція)

C. 151

Нестайко Всеволод Зіновійович

Твори Нестайка
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (998 КБ)

Calibri

-A A A+

Дотягтися до коробочки просто так я не змiг. Треба було лiзти на шафу. I я це зробив, як менi здалося, дуже спритно. Сперся руками, пiдскочив i сiв на шафу. От якби в тiй коробочцi та виявилась якась дорогоцiннiсть!.. Але сподiвання мої не справдилися. Коробочка була порожня. Колись у нiй лежали, певно, срiбнi ложечки (про це свiдчили спецiальнi перегородки, обтяїнутi чорним бархатом), але то було дуже давно, бо i бархат той порудiв та одклеївся, i кришка коробочки була одiрвана й ледь трималася. Мабуть, i ложечки тi вже погубилися.

Тьху! Хай ти сказишся!

Я стрибнув назад у човен.

I тут…

Човен хитнувся, я пiдвернув лiву ногу i аж зойкнув вiд гострого болю. Унизу бiля кiсточки щось хруснуло. Я не встояв i шубовснув у воду. Зразу виринув i схопився за борт. Павлуша допомiг менi залiзти в човен:

— Тю! Як же це ти?

— Та ногу пiдвернув, — з досадою сказав я i винувато глянув на нього. — Бач, i штормiвку твою замочив.

— Та дiдько з нею. Як нога?

Нога бiля кiсточки страшенно болiла, не можна було доторкнутися, не те, що стати. I буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:

— Та нiчого, пройде. Заживе, як на собацi…

Але Павлуша по моєму обличчю бачив, що з ногою негаразд.

— Поїхали, — рiшуче сказав вiн i взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша пiдвiвся i почав гребти навстоячки. У нас майже всi на плоскодонках так гребуть. I весло для цього робиться спецiально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанцi. А це була плоскодонка. I я б зараз гребти не змiг. Бiль у нозi не припинявся. Вiн оддавав навiть у серце. «Невже зламав?» — з тривогою подумав я.

Вже зовсiм розвиднялось. Туман рiдшав, i стало видно жвавий рух на затопленiй вулицi. Мiж хат, повiток i садкiв снували бронетранспортери, десь далi в глиб села гурчали тягачi й машини, розтягаючи завали й те, що було на їхньому шляху. I всюди майорiли зеленi солдатськi гiмнастерки. Чим ближче ми пiдпливали, тим бiльше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. I нiхто не сидiв склавши руки. Всi щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.

Он Галина Сидорiвна у спортивному костюмi промайнула на горищi хати. А там дiд Салимон. А он хлопцi — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, i в кожного в руках по двi курки. А обличчя такi геройськi, що куди там…

А я. Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старi й малi, допомагають потерпiлим — зламати ногу’ Так було безглуздо, що я мало не плакав I як я доберуся додоiму?

Ну, довезе мене Павлуша на човнi до сухого, а далi як? На однiй нозi стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хiба до мене зараз! Ще зi мною возитися. I тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свiй. Це ж вiн на триста п’ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його i скинули разом з домашнiм скарбом баби Мокрини. Не те, що я боюсь, щоб не пропав. Не пропаде вiн. Нiчого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, i Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так…

Тiльки я встиг подумати це, як побачив, що назустрiч нам суне триста п’ятдесят перший, i старший лейтенант Пайчадзе махає менi рукою.

— Гей, забери своє добро!

Бронетранспортер був уже порожнiй.

«Як швидко вони обернулися, молодцi!», — подумав я. Порiвнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись через борт, спустив у човна велосипед.

— Держи свою тачку, да, — вiн пiдморгнув менi й усмiхнувся.

— Спасибi, — сказав я й усмiхнувся у вiдповiдь. Хоч менi було зовсiм не до смiху, бо, опускаючи велосипед, вiн зачепив мене колесом по нозi i так заболiло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотiв, щоб солдати знали про мою ногу. Тiльки тепер я роздивився, якi вони всi втомленi, змученi. Очi у всiх червонi, губи обвiтренi, потрiсканi, на щоках, три днi не голених, брудна щетина. Вони ж ото тiльки-тiльки були лягли вiдпочити пiсля триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, цi зовсiм молодi ще солдати. I менi було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля. I я хотiв, щоб вони швидше од’їхали, щоб нiчого не помiтили.

Пайчадзе кинув менi ватник, чоботи i сказав:

— Вдягни, бо ти оно синiй, як пуп… Поєхалi! Разворачивай тачку i давай он до тiєї хати!

Останнi слова були сказанi вже водiєвi. Все в того Пайчадзе було «тачка»: i велосипед, i бронетранспортер. Але чимось менi це подобалося, щось у цьому було симпатичне. Може, тому, що сам вiн був страшенно симпатичний, з отих хлопцiв, якi в iграх завжди бувають Щорсами i Чапаевими. I командував вiн солдатами по хлоп’ячому просто, без начальницького тону. I я подумав, що як менi коли-небудь у життi доведеться командувати, я буду командувати саме отак.

Триста п’ятдесят перший од’їхав.

Через якусь хвилину човен черкнув дном об землю.

Нестайко В. З. Тореадори з Васюківки: трилогія про пригоди двох друзів (Нова авторська редакція з новими епізодами). — К.: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2004. — 544 с.
 
 
вгору