Бiля кущiв малини, де вiн ховався, трава була прим’ята i лежав мокрий недокурок сигарети з фiльтром. Я пiдняв. Сигарету було дуже мало надкурено i загашено об землю. Марка — «Столичнi».
Шерлоковi Холмсу або майоровi Пронiну одного цього недокурка i цих слiдiв було б досить, щоб знати все. Але я не був нi Шерлоком Холмсом, нi майором Пронiним. Я мiг сказати лише те, що чолов’яга — курець (раз недокурок!) i що в нього великi ноги (бо це було видно з слiдiв). Бiльше я не мiг сказати нiчого. Хiба тiльки, що сигарети вiн купляв не в нашому сiльмазi, бо в нашому «Столичних» не було. Може, в дiдiвщинському, там є, я тiльки що бачив.
Але для з’ясування особи незнайомця цього було малувато.
Що ж вiн усе-таки тут робив? Чому ховався? Невже хотiв пограбувати вчительку, а я його сполошив? Не схожий вiн був нi на кого з наших, зовсiм не знайомий якийсь…
— Тiльки ж гляди все-таки. Ганю, обережнiше, — почув я бiля хати голос Галини Сидорiвни.
— Ой, що ви, Галино Сидорiвно, що ви!.. — пискляво засокорiло у вiдповiдь. То був голос Гребенючки.
А бодай би ти луснула! Ще треба, щоб ти мене тут побачила.
Пригнувшись, чкурнув я на стежку, до велосипеда. Загнуздав Вороного i — алюр три хрести!
От же ж тая Гребенючка! Не люблю я людей, котрi до вчителiв пiддобрюються, лiзуть iз своєю любов’ю «Галино Сидорiвно, я вам те! Галино Сидорiвно, я вам се! Галино Сидорiвно, дорогенька! Галино Сидорiвно, золотенька! Галино Сидорiвно, любесенька! Ах! Ох! Ах!» Противно!
Краще вже двiйки одержувати, нiж пiдлизуватись.
Я виїхав на вулицю i побачив у спину Гребенючку, що йшла од ворiт Галини Сидорiвни, у нарядному бiлому платтячку з синiми цяточками. Вона не йшла, а виступала навшпиньочках, як той дресирований собачка у цирку, дрiбненько перебираючи ногами. Мабуть, думала, що вона дуже гарна й тендiтна.
Раптом я згадав Павлушу, як вiн сидiв сьогоднi на землi коло велосипеда, похмурий, темний, як осiння нiч. I лють на Гребенючку охопила мене. Це вона винна в усьому! Вона, вона! Це через неї ми ворогами стали!
Посеред вулицi розпросторилась здоровеннецька баюра. Гребенючка якраз минала її, тулячись до тину, обережненько, щоб не забруднити плаття, ступаючи по краю баюри.
Назад вона не оберталася, мене не бачила.
Ех, розiгнавсь я та прямiсiнько через ту баюру — ш-шуррр! Бри-иззь! Цiлi гейзери бруднючоi води й грязюки линули на Гребенючку, i бiле чепурненьке платтячко вмить перетворилося на брудну ганчiрку, та й уся вона стала схожа на опудало городнє.
— Ой! — тiльки встигла зойкнути вона, вiдсахнувшись.
А я пришпорив свого Вороного i, не озираючись, помчав далi. У душi моїй булькала й клекотiла радiсть помсти.
Ото щоб знала, щоб не розлучала друзiв, не робила з них ворогiв, кропива жалюча!
Я рiзко звернув праворуч, на нашу вулицю. Ще здалеку побачив, що Павлуша все ще сидить на землi коло свого велосипеда i крутить ключем якiсь гайки.
I раптом я подумав, що зараз же Гребенючка пройде нашою вулицею. Щоб потрапити до себе додому (а куди ж вона пiде в такому виглядi!), вона обов’язково повинна пройти нашою вулицею повз нашi з Павлушею хати. I Павлуша її зараз побачить i…
Я натиснув на педалi i проскочив до себе у двiр. Павлуша навiть голови не пiдняв.
Прихилив я Вороного до ворiт i причаївся за тином. Ану-ну! Зараз Павлуша побачить свою красуню. Хе-хе! Це навiть добре. Може, хоч тепер розчовпає нарештi, яка вона поганюча.
Секунди чекання тяглися так довго, що я вже подумав, чи не повернулася вона назад до Галини Сидорiвни скаржитися на мене i вимагати покарання. А дзуськи! Спробуй доведи! Хто бачив? Нiчого не знаю. Сама забрьохалась, як льоха, а потiм на когось звертає.
Я дивився крiзь тин на Павлушу. Вулицi я не бачив i тому не помiтив, як вона iшла. Та враз Павлуша так рвучко пiдхопився, що велосипед упав на землю.
— О Ганю, що таке? Де це ти? Хто це тебе так? — вигукнув вiн здивовано.
У мене серце забилося швидше.
Ну, зараз почнеться! Зараз вона понавiшує на мене чортiв, будь здоров. Тiльки держись! Ну i хай! Хай докаже! Хто бачив? Нiчого не знаю. Сама забрьохалась, а потiм…
— Та сама винна, — весело заджерготiла Гребенючка. — Грузовик їхав, а я просто пiд колеса пiдлiзла, розтелепа. От розмалював, правда? Хи-хи-хи!
— То бiжи додому швидше! От iще! — гукнув Павлуша з щирим спiвчуттям i досадою.
А я тiльки рота роззявив…
Тю! Чого це вона?.. Подумаєш, яка благородна!.. I стало менi якось кепсько, наче то не вона, а я весь у багнюцi з голови до п’ят.
Гребеїiючка давно побiгла додому, Павлуша повернувся до велосипеда, а я все ще стояв, скоцюрбившись бiля тину, i не мiг зрушити з мiсця.
Почав накрапати дощ.
Павлуша потяг велосипед в хату.
Пiшов у хату i я… Настрiй у мене був зiпсований вкрай.
…Дощ лив цiлiсiнький день. А надвечiр знявся вiтер. Вiн, як з вiдра, хлюпав у вiкна важкi пригорщi зливи — аж дзвенiли шибки. I шалено завивав у димарi. У таку погоду добре лежати десь у затишку й читати цiкаву пригодницьку книжку. Я потягнув у батька «Замах на бродягу» Жоржа Сiменона (вiн менi не давав, бо вважав, що не дитяча) i, вкрившися з головою, лишивши тiльки вузеньку щiлину, щоб падало свiтло, поринув у захоплюючий свiт комiсара Мегре, свiт загадкових убивств, страшних злочинiв i таємниць.