Я беру Вороного за сiдло i струшую, щоб вiн подав голос — задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потiм сiдаю i кручу педалi по дорозi — нiбито в бiк села. Але од’їхавши метрiв сто, так що з дота мене вже нiяк не видно, звертаю в лiс, ховаю Вороного пiд папороттю в окопi i по-пластунському, на пузi, починаю в обхiд скрадатися до доту. Я повзу довго i обережно, через кожнi два-три метри завмираючи й прислухаючись. Нарештi передi мною дот. Вартового нiде не видно. Вiн, певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теж з того боку. Вихiд один — пробиратися через руїни дота i спробувати намацати розколину над амбразурою зсередини. Проте легко сказати — пробратись. Я вже казав, що весь дот зарiс густезною i немилосердно жалючою кропивою. I одна справа iти такою кропивою на повний зрiст, розсуваючи її якоюсь гiлкою, а зовсiм iнша — повзти нею на пузi, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було видно, щоб та кропива не ворушилася.

Я лiз уперед макiвкою, опустивши лице до землi i прикриваючи його однiєю рукою. Розсував кропиву просто своєю макiвкою. I поки голчасто-зубчасте кропив’яне листя проходило по волоссю, я його не вiдчував. Та коли воно торкалося шиї, мене всього пересмикувало — наче хто лив менi на шию окрiп.

Але найбiльше страждали вуха. Бiднi мої великi вiдстовбурченi вуха. Менi навiть здавалося, нiби я чую, як вони сухо трiщать, палаючи жарким полум’ям. I здавалося, що не кропивою лiзу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зцiплював зуби i лiз, лiз, лiз.

— Мда а! — почув я раптом над головою. — Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!

Лайнувшись про себе останнiм словом, я пiдвiвся.

На похилiй брилi дота, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Iванов. То був вiн! I десь у глибинi душi ворухнулася в мене схвальна думка: «А вартовий вiн таки непоганий, не пропустить».

Митя Iванов дивився на мене беззлобно, з цiкавiстю. Мої геть пожаленi кропивою вуха, шия, руки говорили, мабуть, досить промовисто.

— Ну, так що тобi треба? — спитав вiн усмiхаючись.

— Нiчого, — я ще не встиг придумати.

— Нiчого? Гм. Значить, дурень, — з розчаруванням сказав вiн. — А може, все-таки треба?

I раптом у мене майнула думка: «А може, це все спецiально? Щоб мене перевiрити?»

Ну, так ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч менi б дуже хотiлося довести, що я таки не дурень, але не скажу нiчого.

Роздiл XV

Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табiр

Зненацька на дорозi загарчав мотоцикл i, чмихнувши, враз замовк — зупинився.

— Iванов, що там таке, га? Чий велосипед на дорозi? — почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.

— Та от, товаришу старший лейтенант, порушник… Пацан якийсь. Я його жену, а вiн лiзе…

Кущi розсунулися, i з’явився офiцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене i спитав:

— У чiм рiч, га?

Я теж пильно глянув на нього i мовчки знизав плечима. А в головi шалено крутилося: «Той чи не той? Той чи не той?» I нiяк я не мiг згадати, з вусиками був той чи без. Та хiба за тi лiченi секунди, поки вiн передавав менi листа, можна було щось запам’ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжеие, усмiшка бiлозуба. I на погонах три зiрочки… Здається,таки той.

— Ти що — нiмий, да? Не розумiєш, що тобi кажуть? А що з вухами? Чому такi червонi? I шия… Iванов! — вiн раптом мегнув блискавичний погляд у бiк солдата. — Ти що, га?

— Та що ви, товаришу старший лейтенант!

Вуха Iванова стали враз червонiшими, мабуть, за мої.

— Як ви могли подумати? Це вiн кропивою лiз. Шалений якийсь!

— Кропивою, да? — офiцер здивовано звiв брови i глянув на мене з вiдвертою цiкавiстю. — Iн-терес-но! Так що тобi тут треба, га?

«Нiчого нiчого, — подумав я, — перевiряйте, перевiряйте! Ви мене не „пiдчепите“. Я не розколюся, не бiйтесь».

I, удаючи з себе дурника, я заклiпав очима й сказав:

— Та грибiв хотiв пiдшукать… Хiба не можна? Не можна?

Офiцер примружився, пронизуючи мене поглядом, по тiм повернувся до солдата.

— Iванов, приглянеш за його велосипедом, да…

— Єсть! — козирнув солдат.

— А їй поїдеш зi мною, — наказав менi старший лейтенант i пiшов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пiшов за ним.

— Сiдай! — кивнув вiн на сидiння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, i ми з мiсця так стрiмко рвонули вперед, що я ледь не злетiв з сiдла. Добре, що встиг чiпко вхопитися за офщерову гiмнастерку.

Ми мчали по вибоїстiй, розбитiй важкими вiйськовими машинами, так званiй «генеральськiй» дорозi. Мене немилосердно пiдкидало, i пiвдороги я сливе летiв у повiтрi, а пiвдороги тiльки їхав. Та я не помiчав цього. Навiть навпаки. Це якнайкраще вiдповiдало моєму душевному стану. Бо мене однак пiдкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому — «мандраж». Хiба я мiг, скажiть, бути спокiйний, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе i секретне завдання, для якого вимагалася мужнiсть, смiливiсть, може, навiть героїзм. Ясно тепер, що це якесь вiйськове завдання. Секретно-вiйськового значення Може, десь там у них щось зiпсувалося. I дорослому не пролiзти. Пацана треба. Може, накажуть лiзти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.