I раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить… Павлуша. Нерухомий, iз заплющеними очима.
I невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлушi i-не можу.
Щось на мене навалюється, бiльшає, бiльшає, бiльшає…
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… I прокидаюсь.
Роздiл XI
Я таки вiдвiдую дiда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Кiлька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарештi отямлююсь. Я згадую всi вчорашнi подiї, попа Гогу i своє тверде рiшення з самого ранку бiгти до дiда Салимона.
Батька й матерi, хоч i прийшли вони пiзно пiсля зборiв, уже нема — в полi. Що то значить — передовики, активiсти. Я їх майже не бачу.
Нашвидку поснiдавши, я побiг до дiда Салимона. Бiг i хвилювався а що, як вiн ще не приїхав, весiлля ж по кiлька днiв гуляють. I сам себе заспокоював, та нi, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусiдiв можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а бiльше нi. Та й Комишеваха недалеко, в сусiдньому районi, сорок п’ять хвилин автобусом. Приїдуть.
Менi здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дiдом Салимоном, то загину — пiп Гога обплутає мене, i я навiки втрачу i маму-депутата, i всiх рiдних, i школу, i Галину Сидорiвну, i все-все свiтле й хороше в моєму життi.
Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря лiтньої кухнi у дворi курився синiй димок.
Дiд Салимон, жiнка його баба Галя, племiнник-москвич у бiлоснiжнiй сорочцi, його дружина, фарбована блондинка, i двоє дрiбних дiточок сидiли у садку за столом i снiдали. Зараз пiдходити, звичайно, було незручно.
Я причаївся за тином, перечiкуючи, поки вони поснiдають.
Чекати довелося довгенько.
Вони не стiльки снiдали, скiльки балакали — про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабi Галi), бо весь час мовчав i майже нiчого не їв (мабуть, дуже гонористий i не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав i не давав нiкому слова сказать i якому його жiнка весь час казала: «Сядь, сядь i помовч. Ти тут не найголовнiший. Це не твоє весiлля»; про закуску, яка була нiби й непогана, але пирiг недопечений, вiнегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвiжi…
Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився, мабуть, цiлий рiк їсти кислий вiнегрет, пересолену рибу, несвiжi яєчка i недопеченi пироги, аби виплутатися з цiєї поганої iсторiї, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя — мити посуд, а дiд Салимон лишився на подвiр’ї один. Тепер можна.
— Драстуйте, дiдусю! — чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. — Можна до вас?
— О! Здоров, шелегейдику! — звiв догори брови дiд Салимон. — Заходь! Що тобi? Меду?
У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi. I я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг наважитися сказати. Тiльки ’ заперечно похитав головою.
— Значить, просто так, у гостi? — усмiхнувся дiд Салимон. — Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що менi хотiлося.
— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — пiдморгнув дiд Салимон. — То давай, ну!
— Та нi, я просто… просто спитати хотiв… — нарештi зваживсь я.
— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
— Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?
— Уночi? Позавчора? — дiд здивовано опустив куточки губ. — Гм… Уночi… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?
— Ну, не вiдчували нiчого… такого?
— Вiдчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
— Та нi! У такому… у… душевному вiдношеннi.
— А-а… у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.
— От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?
— Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай —бог милує!
— Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! — I я простягнув дiдовi фотографiю.
У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
— Ану-ну! — дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. — Що ж то таке? Га?
— Та що ж! Не видно хiба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!