Вона однак не чула.

Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.

Головне — ненароком, щоб вона не здога… Я вже вголос спiвав пiсню:

Два кольори мої, два кольори,
Оби на полотнi, в душi моїй оба.
Два кольори мої, два кольори,
Червоний — то любов, а чорний — то журба.

Що-не може людина йти i спiвати? А як у неї настрiй гарний! Дуже просто!

Вона тiльки вимахувала сапкою — аж мелькало. Мовби то не я спiваю, а жаба кумкає.

Коли я увосьме ненароком проходив, спiваючи, вулицею, сусiдка її, тiтка Уляна, вийшла на порiг i з-пiд руки глянула на мене. I дивилася довго, аж поки я не зник з очей.

А Гребенючка навiть не ворухнулася в мiй бiк. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цiлий день ходитиму.

Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. I вцiлив по нозi. Вона не випросталася, тiльки голову повернула:

— Ти чого?

— Нiчого, — спокiйно сказав я i ненароком спитав: — А що ти робиш?

— Танцюю! — вiдповiла вона, продовжуючи сапати.

— А я сьогоднi вночi на кладовищi був… — почав я.

— Ну й дурень, — мовила вона i повернулася до мене спiдницею.

— Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честi, ненароком) сказав я, схопив грудку i шпурнув у ту спiдницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б iз вас отак збиткувалися?

I тут раптом позаду почув:

— З дiвчатами б’єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.

За кiлька крокiв вiд мене стояв… Павлуша. От ти ж! Ну!

— А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я.

— А чого ти до мене лiзеш? Чого? — вигукнула Гребенючка. — Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, пiдсвистує, спiває… «Два кольори мої, два кольори», «Червоний — то любов…» Дев’ять разiв пройшов. Чого, питається? Чого?

Значить, бачила! Все бачила, змiюка, а вдавала, нiби не помiчає!

I ще — «червоний — то любов…» Ти бач, на що натякає!..

Павлуша дивився на мене якимись зовсiм бiлими очима.

Вiн уже, мабуть, думає…

Та потрiбна вона менi!

Та триста лєт!

— Та я ж… Я ж хотiв…

— Iди звiдси! — глухо сказав Павлуша.

— Я… я можу пiти… Такi… Але ти… ти… — менi забракло слiв. — Я, може, сьогоднi привида сфотографував… От! Уперше в iсторiї… От! А ти… ти можеш малювать кущики i квiточки хоч двiстi рокiв. Альфрейщик!

Я повернувся й пiшов вулицею в бiк рiчки.

Я йшов, не помiчаючи дороги.

Тисячi кицьок дряпали моє пошматоване серце.

Отакого облизня пiймав я вiд своєї нещасливої, своєї пiдступної зрадливої долi. Отак зле насмiялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю менi зсукала. Ото вже справдi — у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скiльки в пiй глуму, скiльки сорому i ганьби.

Iшов же я з тим, щоб ненароком розказати тiй клятiй Гребенючцi про свiй подвиг, щоб вона переповiла Павлушi, щоб вiн заплакав, каючись, i щоб ми помирились.

А що вийшло?

Вийшло, що вiн менi сказав «iди геть», як найлютiшому вороговi.

I прiрва, що пролягала мiж нами, стала ще глибшою i страшнiшою — так просто не перескочиш Зриваються з-пiд нiг величезнi валуни i з гуркотом летять у ту прiрву. А на днi її, наче Терек у Дар’яльськiй ущелинi, реве й нуртує рiчка сльоз моїх невиплаканих (бо не вмiю я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тiсi грудки їй у спiдницю, як вона «дурня» менi пустила! I Павлуша б тодi нiчого, i вона б тодi не сказала, що я до неї лiчу, що дев’ять разiв пройшов. А вiн тепер чорт-багьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї i хочу вiдбити її у нього. Вiн же знає, що я люблю Вальку Малиновську, чу, що в Києвi. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На бiса ж менi його Гребенючка?! Ну на бiса?!

Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Якi в нього очi були! Дай йому тодi пiстолета в руки — убив би, мабуть.

А день який!

То цiлий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались нi разу.

А тепер! На небi — нi хмарини. Сонечко усмiхається радiсно у свої вуса променевi. Теплий вiтрець повiває — наче мати нiжно гладить ласкавою рукою.

Про таку погоду дiд Салимон завжди каже: «От погода! Тi, що вмерли, каються».

А менi навпаки — вмерти хочеться: такий настрiй.

Цiкаво — чи плакав би тодi Павлуша? Мабуть, що нi. Звiсно, не смiявся б. Був би серйозний для годиться. Губи огак стулював би, як вiн умiє, коли йому Галина Сидорiвна накачку дає. Але не плакав би. Iшов би за труною моєю у парi з Гребенючкою, зиркав на неї i думав: «Хоч би швидше скiнчився тон похорон та пiти б малювати її портрет».

А я за законами фiзики перетворюся на привид i темними негожими ночами витатиму на кладовищi над могилами. О господи! Як це сумно и нецiкаво без кiнця i краю весь час витати на кладовищi.

IIевже це справдi привиди витають тiльки на кладовищi?

Хоч би на стадiонi пiд час футболу, то ще пiвбiди, а на кладовищi… О-о-о… Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволiти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нiчого.