— У, гад, жандарм Європи, так тобi й треба!.. Хi-хi-хi-! — це шепоче про себе поряд зi мною Будка — настроює себе, готується. Менi не видно i не чути, як готується Валька, але я певен, що вона теж готується. Ух, ми зараз дамо! Ух, ми зараз зрадiємо!
З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухiсiнькому мундирi — наче й не падав у воду.
I от знову вони стоять з Артемом на кладцi.
— Увага… Починаємо… Мотор! — кричить режисер. I знову пiдбiгає юнак у беретi, клацає своїм «шлагбаумом» i вигукує:
— «Артем»… Двiстi дев’яносто сьомий… Дубль другий…
Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у водi… Ми пiдхоплюємося…
— Стоп! — кричить режисер.
— Тю-у-у…
Пропав такий заряд…
Виявляється, тiкаючи, Артем послизнувся i впав. Вiн був ще в кадрi. А Артем — герой i не повинен падати. Герої не падають. В кiно падають тiльки негативнi персонажi.
Винуватий Артем бубонiв:
— Звичайно… Накидали тут лушпиння якогось… I канатоходець послизнеться…
Режисер хмуриться i мовчить. Головних героїв фiльму режисери не лають. Режисери лають лише статистiв.
Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усмiхається i не пiдморгує. Iде за тонваген перевдягатися.
I от знову…
— Увага… Починаємо… Мотор!
Клац! — «шлагбаум».
— «Артем»… Двiстi дев’яносто сьомий… Дубль третiй…
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Ура! Га-га-га! Го-го-го! — мов скаженi, по-справжньому радiємо ми, радiємо не стiльки «по ролi», скiльки тому, що нарештi нас знiмають. Бачимо, режисер усмiхається, киває нам, задоволений. Ну все!
— Стоп! — гукає раптом оператор. — Не годиться! Гiлляка перекриває дiвчину.
От iще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, нiби вона винна, що iї перекриває якась гiлляка…
— Зрубати гiлляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть пiдготувати зйомку! Зриваєте менi роботу! Чортi-що робиться на цiй студiї! — кричить режисер невiдомо на кого.
Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не виннi. Ми добре зiграли. Режисер нам кивав i усмiхався. I це справдi свинство, що цей дубль зiпсовано. Виходить, даремно ми радiли.
Жандарм вилазить з води, нi на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче, — видно, лається… Що ж, ми його розумiємо. Падати у воду не легше, нiж радiти.
— Увага… Почали… Мотор!
«Шлагбаум».
Клац!
— «Артем»… Двiстi дев’яносто сьомий… Дубль четвертий…
Бемцi Беркиць! Шубовсть!
— Га-га-га!.. Урра!.. Го-го-го!.. I-i-i!..
— Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.
Будеш тут виразним — четвертий раз у воду гепатися!..
— Увага… Почали… Мотор!..
«Шлагбаум».
Клац!
— «Артем»… Двiстi дев’яносто сьомий… Дубль п’ятий.
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Стоп!
У жандарма одклеївся один вус… А що ж ви хочете! Таких тортур живi вуса не витримують, не те що приклеєнi.
Iде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.
— Увага!.. Почали… Мотор!..
«Шлагбаум».
Клац!
— «Артем»… Двiстi дев’яносто сьомий… Дубль шостий…
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хi-хi!. — стараємся ми.
— Стоп! Молодцi! Нарештi! Здається, тепер все! Гаразд! — задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радiснiй усмiшцi. I раптом вiн застигає, вирячивши очi.
— Що це?! На руцi!
Я не розумiю, що це до мене, i якийсь час iще радiсно посмiхаюся Будка штовхає мене в бiк. Я дивлюсь на свою руку i все розумiю…
— Го-годинник… — мимрю я.
— Що-о? Вбивця! Де ти бачив, щоб дiти бiднякiв до революцiї носили годинники! Ну! Зарубав менi всi дублi. Ну! — якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потiм пiднiс до губ рупор i вже звичайним своїм голосом закричав.
— Всi лишаються на мiсцях! Перезйомка! Перезйомка! — а тодi знову плаксиво до мене: — Знiмай негайно ж годинник i оддай на берег! Негайно!
У мене враз задерев’янiло всерединi, я опустив голову i сказав:
— Не оддам!
— Га?! Що?! — не повiрив своїм вухам режисер.
— Не оддам… Це не мiй годинник… Вiн уже раз пропадав А я ного сьогоднi хазяїновi оддати мушу.
— То що ж ти менi всю зiюмку зiпсувати хочеш?!
— Якщо так — я краще не знiматимусь. Я на берег пiду. Мокрий жандарм, що стояв по пояс у водi неподалiк i слухав цю розмову, сказав.
— Ну, давай уже менi той нещасний годинник.
— Еге… Якi бистрi! — кажу я i ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силомiць вiдняти.
— Не довiряєш? — усмiхається жандарм.
Я мовчу. I раптом жандарм тихо так, тихо каже:
— А я тобi на пляжi довiрив… Не побоявся…
Наче мене батогом по спинi вперiщили — тiпнувся я i рота роззявив. Що-о?
— Не впiзнаєш? — усмiхається жандарм.
Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь… Нi, не може бути. Не схожий же зовсiм. Обернувся я до Яви — вiн тiльки плечима знизує: теж не впiзнає.
Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилi Василiвнi у бiлiм халатi, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) i крикнув: