Знов сумні думи та почування заворушились в моїй душі. Я щирим серцем спочував цьому безталанному чоловікові. Сумні думи збавили мені радісні хвилі одвідин рідного краю, котрого я давно не бачив, котрим милувався од щирого серця.

Улиця вже була наприкінці. Де кінчалась улиця, зараз починався старий густий парк, перероблений з старого віковічного лісу. Виступили з сизої імли довгі рядки тополь, що тяглися по улиці попід парком наниз до Росі, неначе москалі на муштрі, поставлені в довжезний рядок.

— Оттут, паничу, серед парку коло Росі колись була прездорова псярня гетьманова! — промовив Свікліцький і тикнув пужалном на тополі. — Яка то була псярня! Старий гетьман Ксаверій кохався в ловах, держав двісті ще й п’ятдесят вловчих собак усякових там пород, усякої масті. Он там стояли й казарми для собарні коло самого парку. Було ріжуть для собак щодня вола. Як ріжуть було мужики вола, здорового та круторогого, то трохи було не плачуть. Щодня з м’яса німці варили юшку для собак. Наймити псарі наливали юшку в мармуряні корита, а німці тільки походжали та стерегли собак коло корит, а після того собачого обіда обтирали хусточками їм морди та носи, щоб пси не лизались та не загризались. Стріляти вовки, лисиці та зайці тоді, та й потім, було усім заборонено. Та й розплодилась же тоді сила вовків! Скільки вони покалічили та порозривали худоби в людей! Хапали свині, лошата та телята, навіть смерком, навіть на вулицях по селах. Теперечки од тієї псярні й сліду не зосталось, бо й великі магнати трохи порозумнішали. А яка була стадниця в старого гетьмана! Які коні там були позаводили! Я тепер і не бачу на стадниці таких коней, які там були передніше. А які тоді були в графів карети! Які були виїзди на влови! Було виїжджає син старого гетьмана Браніцького на влови, мов той король, а з ним їде сила панів та вловчих з собаками, що й полічить усіх не можна було. Як було в’їдуть у ліс, у гущавину, то ліс неначе аж гуде, аж стогне. Труби десь раз у раз ревуть, собаки гавкають, аж вищать, аж скиглять. Рушниці раз у раз тільки гур! гур! трісь! лясь! неначе завирюха ламає старе гілля дубів. Оці діброви понад Россю неначе ревли, мов живі, а по той бік росі на горбах ті реви труб, ті бахкання рушниць та гавкання псів лунали, неначе котилися луною по горбах. В містечку було чуть той гук стріляння та труб, неначе там десь у діброві скоїлась страшна баталія з нападом якихсь ворогів. А слідом за тим вловчим поїздом виїздить другий поїзд. Служники та кухарі вивозять усякові наїдки та вина, та пляшки з горілкою. Ідуть з посудом та поскладеними на возах наметами для бенкетів. А за ними тарабаняться на возах музики. Везуть столи, стільці. Казав небіжчик батько, що як було виїжджає той натовп, то здається, ніби цілий графів палац перевозять на інше житло в діброву, тільки бракує бебехів та перин для ночівки… На гальовині попід дубами безліч слуг, аж кишить, мов комашня в комашнику, як його хтось розгорне та зрунтує купу. Служники напинають попід дубами намети, ніби десь в поході на войні. Кухарі розкладають здоровецьке багаття з труску та хворосту, щоб розігрівать навезені наїдки. Рядками ставлять столи й стільці й усякі дзиґлики навкруги столів. Надвечір, як уже сонце стане на вечірньому прузі, пани вертаються з рушницями на плечах, усі повбирані в зелене куце убрання. Музики грають. Череда псів вискакує з лісу на гальовину й бреше на музик, вищить на радощах. Стрільці зносять і зволікують купи застрелених кіз, серн, лисиць, вовків. Застрелені серни, лисиці, зайці та вовки складають на подовжасті ноші й обкладають й обтикають зеленим листом та гіллям.

Аж тоді пани було сідають за столи на бенкет. Служники вештаються, козачки-хлопці в червоних штанях бігають, мов несамовиті, коло возів та багаття, ставлять посуд, пляшки й чарки по столах; служники подають усякові потрави. Музики грають безперестанку. Пани балакають, регочуться, аж луна йде по лісі. Для собарні з різниць було привозять цілого зарізаного вола й розкидають яловичину по траві. Псарі ріжуть м’ясо на шматки й годують захлявших од біганини псів; кидають їм пообтинані заячі ніжки. Голодні, перепавші од ганяння по діброві пси аж вищать. Пани п’ють вина, п’ють за здоров’я ясновельможного старого гетьмана й кричать — віват! віват! — аж полохають пташок у діброві.

Небіжчик Чалий, котрий був директором Білоцерківської гімназії, видав біографію художника Сошенка, од батька котрого графиня Олександра Браніцька одняла землю, а граф попалив документи. Він згадує і про ті псарні. Та й мені казав небіжчик, що часто забирали усе молоко по хатах для цуценят.

А ввечері усей поїзд рушає до міста до палацу, неначе довжезна валка чумаків їде з Криму в степу. Попереду йдуть музики й вигравають. За ними панщанні служники й лісовики козаки несуть рядком ноші на плечах, заквітчані зеленим гіллям, з кізками, зайцями та вовками, неначе несуть ті ноші на якесь кладовище, як-от часом несуть мари з небіжчиками в великий помір. А за цією перезвою ідуть карети з панами одна за другою повагом, помаленьку до самого палацу, а позад їх сунуться вози з усякою вантагою, з посудом та столами, а псарі ведуть на шворках та реміняках псярню.