— Ох! вибачайте! Трохи не поцілувався й з вами за гуртом. Кажуть же, за гуртом і жид повісився, — каже отець диякон. — О! і ти тут! — каже він, обернувшись до жінки. — А мені здалося, що я забув тебе дома та й хотів оце поцілуваться з паннами. Ну вибачай мені на цей раз.

Гість з жінкою вступають в покої. За ним слідком простує й уся молоднеча, неначе почестивий кортеж.

— Мир дому цьому й живущим в йому! — вирікає солідним тоном отець диякон привіт у стародавньому стилі. — Прикиньте, хазяїне, плату своєму Рябкові. Покусав мою рясу. Наймит з його дуже добрий.

— Хвалить бога, що не вас покусав. Собака й справді лихий. Роздягайтесь та будьте нашим гостем, — промовляє хазяїн.

— Коли притарабанився й всурганився в вашу хату, та ще й непроханий, то вже вам нігде дітись: приймайте нас як гостей. Де храм, то й ми там, як приказують люде, — каже отець диякон.

У церкві того села, куди приїхав отець Костецький, був храм. В давні часи на храми гості приїжджали ще зранку, щоб побувать у церкві на службі божій, а після служби само по собі всі йшли до місцевого священика на обід.

Отець Костецький, одправивши пізню службу божу в Корсуні, не встиг на храмову службу в селі, але потрапив прямо на обід до священика.

У столовій кімнаті вже були застелені столи; все було налаштоване для обіду. Господар просить Костецького в столову.

— Огої жива теща! Од обіду та знов на обід! А ми вже "а жінкою й пообідали нашвидку вдома. Але, як то кажуть, черево не дерево: роздасться, — каже отець диякон.

— От і добре, що ваша теща жива. Дай боже, щоб вона ще довго жила, — обзивається хазяїн не без іронії.

— Жива, жива моя теща, ще й огнем жегома й до цього часу, — одказує отець диякон.

Гостям не можна вдержаться од сміху навіть при самій дочці самої тієї тещі. Теща отця диякона відома на всю околицю, як дійсно жегома огнем, та ще й не простим, а пекельним. Огонь од неї палав і пашів на ввесь Канівський повіт і навіть на межуючі околиці Звенигородского та Черкаського.

— А ми з жінкою неначе знали, що в вас, господарю, буде дві великі дірки за столом, та й думаємо: а поїдьмо лиш оце та позатикаємо собою ті дірки, — каже отець Костецький, зорячи гострими очима по гостях, бо гості зареготались несподівано усі заразом, неначе змовились.

Господар просе гостей садовитись за столи. Гостей багацько: порожніх місців навіть за двома столами не знайшлося. Паничі купою товпились кругом другого меншого стола.

— Тісний у вас храм, пане господарю. Трохи завізно, як коло великого млина або питля, нігде правди діти… Як же то ми, жінко, вмостимось за столом? Для нас двох, добродію хазяїне, треба три стільці: один для мене, а два для жінки, — каже отець Костецький, спустивши очі вниз, неначебто він соромився.

— Достанемо й три стільці, тільки прошу сідати за стіл; знайдеться місце, — каже хазяїн.

За другим меншим столом стовпились паничі. Вони насилу якось-таки вмостилися кругом стола, неначе стісня-ні снопи в стіжку, їх плечі та голови неначе густо сплетеною гірляндою обвивали стіл. Більша половина їх були урядовці з Канова, та Корсунського стану, та з стеблів-ської сахарні й суконної фабрики. Отець Костецький повертає очі до того стола й пильно дивиться допитливим, але спокійним поглядом. Він шпурляє туди жарт-бомбу, трохи не Орсинієвську.

— Ото густо крючків! (Крючками в нас дражнять чиновників та писарів усяких канцелярій). Ви, пане господарю, повішали б з половину тих крючків на крючках на стіні, то й у хаті було б просторніше, і… може й на світі було б чепурніше.

Крючки, все молоді паничі, і всі гості сміються, але декотрим крючкам було ніяково. Хабарство та здирство урядовців в усякових канцеляріях, в судах було тоді саме в цвіту. Отцеві Костецькому доводилось не раз власним носом нюхати той букет з смердячого дурзілля та собачої блекоти саме в цвітучий та родючий час, коли на його було превелике поліття на всьому всеросійському грунті. Отець Костецький зовсім-таки не був ласкавий до того квіту.

Господар починає перед обідом частувать гостей. Черга пити по чарці доходе до отця Костецького. Він випив і скривився кисло — удає й робить гримасу.

— Ой гірка! І як це паскудство п’ють оті п’яниці? А чи не можна, пане господарю, ще по другій? бо цього паскудства як вип’єш чарку, то й другої зараз заманеться, — каже отець Костецький.

Але це він тільки жартує: другої чарки він зовсім не п’є, невважаючи на намагання, навіть принуку хазяїна.

— Закушуйте ж, отче дияконе! Беріть пироги, — просить хазяйка.

— Ой, вже мені ті пироги — обідові вороги! З’їси пирогів — до борщу хоч не доторкуйся. А дайте лишень мені отого найменшого… чи то пак — отого найбільшого! — промовляє отець Костецький, але в його жадоби в очах не видно. Тон мови нещирий, байдужний.

Але це знов тільки його жарт — контраст: вій одламує половинку пирога й закушує.

Хазяїн, жартуючи, підносить чарку й паннам, щоб почастувать і їх. Панни церемоняться, дякують і зрікаються чарки.