— А тобі навіщо? Хіба вона твоя жінка, чи що? — обзивається понуро Хтодь.

— Та не об тому, бач, річ! Еге, Секлети нема вдома? — знову чепляється Антін.

— Та нема ж. Кудись пішла. А тобі нащо? — питає Хтодь, і його чорні маленькі очки запалюються.

— А знаєш, Хтодю, де твоя жінка? — каже Антін ніби потаєнці, трохи не пошепки, ще й оглядається на всі боки. — От ти не знаєш, а я так знаю!

— А де? — питає вже Хтодь якимсь засмученим тоном.

— Та отам в корчмі п’є з москалями, — ще тихіше шепоче Антін.

— Невже! — аж крикнув Хтодь на всю вулицю, наче вжалений або опечений.

— І їй-богу, і присяй-богу, п’є! Там тобі така п’яна, як ніч! Та так розчіпчила коси, що волосся аж на лоб повилазило з-під очіпка, а очіпок з’їхав аж на потилицю. А вона обняла якогось москаля руками за шию та так і почепилася на йому. І їй-богу, і присяй-богу! Нехай мене святий хрест поб’є, коли я брешу! Це я дійсно кажу щиру правду, бо сам на свої очі бачив.

Хтодь кидається до тину й зопалу та з нестямки висмикує дуже довгу хворостину, аж тин гнеться та аж лущить.

— Ламай довшу! — шепотить Антін сливе на вухо Хтодеві. — Бо добру баталію матимеш з солдатами.

— Коли ти по правді кажеш, вб’ю бісову пару, не пожалію, — аж шипить ревнивий Хтодь.

— Авжеж, таки добре провчи жінку. Ти ж таки хазяїн, розумний на усе село чоловік. Тебе чтять і шанують усі. Та вона ж оце ославить тебе на усю губерню! — підбиває Антін, мов той Вельзевул.

— Вб’ю, не помилую! — аж шипить Хтодь і, дає дропака по вулиці, аж курява слідком за ним піднялася. За Антоном так само курява піднялася, тільки на супротилежний бік улиці.

Хтодь прожогом убігає в корчму. В корчмі сиділо кілька бабів та стояв єврей-орандар. Ярий вид Хтодів, довга хворостина в його руках наводять на полохливого єврея-страхополоха переполох, а на бабів здивування.

— Де моя Секлета? — кричить Хтодь до орандаря, втупивши в його лице люті очі.

— А хіба ж я знаю! Хіба я чоловік твоєї жінки, — обзивається орандар.

— Куди пак вона пішла з москалями? —питає Хтодь і приступає до єврея з хворостиною.

— З якими москалями? Схаменися, чоловіче! Я ще позаторік як бачив москалів, та до цього часу ще нігде ні одного не бачив, — каже єврей.

— А вона ж тут сьогодні пила? — допитується Хтодь в єврея якось люто, причепливо.

— її тутечки сьогодні й нога не ступала на мій поріг. Може, деінде й п’є в шинку, тільки не в моєму, — каже єврей.

Хтодь прожогом вибігає з оранди, хапком, швиденько почимчикував з хворостиною через місто й прямує до шинку. Само по собі розуміється, що він не знаходить і тамечки своєї Секлети. Він бігцем біжить у третій шинк, але й там ніхто й не бачив Еврідіки цього палкого Ор-фея. Засапавшись, упрівши, аж змокрівши од поту, він вертається додому. Коло сінешних дверей висить замок, і йому довелося тільки "поцілувати замок", як кажуть селяни в приказці.

Хтодь почухав потилицю й простує до тещиної хати. Він бачить, що в садку за причілком під грушею сидять молодиці. Між ними сидить Секлета, підобгавши ноги, і не розчіпчена, і в неї очіпок на своєму місці, і вона таки зовсім твереза балакає з родиною.

— Ти чого п’єш та гуляєш по корчмах? — кричить Хтодь, обертаючись до жінки й піднімаючи хворостину.

— Коли? — обзивається здивована Секлета й витріщила на його здивовані очі.

— А сьогодні! Га? Ти думаєш, я нічого не бачу й не знаю?

— Чи ти здурів, чи ти знавіснів? Може, вже з місяць буде, як я й у корчму ваглядала, — каже Секлета.

— Що це, сину, з тобою? Це якась напасть або якісь пльотки. Ми од обіду тут сидимо та балакаємо й нікуди не ходили, навіть через двір не переходили й за ворота не виходили, — оступається мати за Секлету.

— А мені Антін казав оце зараз, що ти з москалями в корчмі п’єш та гуляєш…

— Та бреше він, бодай йому пипоть на язик ще б сім болячок у груди! — каже сердито Секлета.

Секлетина мати насилу-силу заспокоїла Хтодя і вговорила його, доказуючи, що то Антін встругнув з ним штуку своїм звичаєм, бо в його з язика так і сипляться брехні, наче з ковадла іскри.

— Постривай же ти, бісової п’яти Антоне! я ж тобі обчустрю спину оцією хворостиною, — каже Хтодь і застромляє під стріху цю смертельну зброю для кари Антонові.

Другого дня усей Стеблів сміявся: тільки було й мови, як Хтодь бігав по шинках та скрізь по вулицях з хворостиною в руках, мов опудало, несамовитий, розлютований.

Швидко після того випадку з Хтодем косарі косили на наших луках толокно. Мені довелося одвезти косарям харч та могорич. Антін повіз мене як погонич і навіть взяв з собою косу, маючи на думці і помогти косарям, та й стати коло їх за пригонича. Приїжджаємо ми на сінокіс. Косарі довгим рівним рядком далеко вже увігнались в луки, в зелене море трави та квіток; позад їх лягли наче хвилі свіжих запашних покосів. Прип’явши коні до брички й поклавши їм свіжої травиці, Антін бере косу й з поважною міною заклопотаного падковитого робітника прямує до косарів. Між косарями був і Хтодь.