"Потривай же ти, академісте! Я ж тобі накладу в віз таки правдивих гарбузів", — подумала Онися, і в неї з’явилась і справді думка пожартувати з академістом, накласти йому в віз тої "хрусти". Онися сама до себе зареготалась од своєї несподіваної думки.
— Чого ви смієтесь? Чи ви такі веселі та щасливі? — питав Балабуха, й собі осміхаючись.
Рипнули двері з сіней. В хату ввійшла матушка. Вона вгляділа, що молоді люди обоє сміються, й подумала, що вже все скінчилось до ладу, як слід.
— Оце я будила, будила свого старого, та й не добудилась, — весело промовила матушка, — коли ваша ласка, випиймо по чарці та ходім до пасіки в садок, — може, гуртом розбудимо старого.
Матушка налила по чарці, випила сама й почастувала Балабуху. Балабуха стукнув чарку до дна і в смак з’їв пирога, неначе після дуже важкої, але добре скінченої праці.
— Може, вип’ємо ще по другій? — спитала матушка.
— Ні, спасибі вам, паніматко, — весело сказав Балабуха, — est modus in rebus 4, як казав Горацій, — є міра для всього.
— Ви все по-вченому говорите, а ми люди прості й просто горілочку п’ємо, — сказала матушка.
Матушка взяла пляшку й тарілку з пирогами й повела Балабуху в садок. Онися вискочила в кімнату, зачинила за собою двері й перекривила Балабуху перед дверима, вивернувши з усієї сили спідню губу.
Зараз за домом ріс старий розкішний сад. Старі яблуні, груші та черешні густо вкривали терасу, як старий ліс. Під густими гілками по чистій, як оксамит, траві була протоптана стежка до пасіки. Од тераси гора круто спускалась до самої Росі, а по горі, неначе випадком причеплені, стриміли старі груші та яблуні. З гори було видно до самого низу старі стовбури дерева, котрі ніби підпирали гущавину гілля та листу, неначе зелену стелю. В одному місці на краю тераси розрослись густі сливи, як молодий ліс. В кінці садка густий вишник неначе вхопився за крутий бік гори й повис над кручею, як густе зелене руно. Сонце повернуло на захід і кинуло світ збоку. Гаряче проміння вдарило в бік гори, розсипало золото по зеленому косогорі, пронизало сад наскрізь золотими нитками, пронизало кожну гілку, кожний листок, облило світом старі стовбури, лягло на зеленій крутій горі довгими золотими пасмами. Уся гора, ввесь садок світився й блищав наскрізь з верху до низу. Очі тонули в зелено-золотій глибині й спинялись на густих зелених вербах над водою, на блискучій тихій воді. А за Россю, на подолі, ніби спочивав густий дубовий ліс, як темно-зелений оксамитовий килим, в котрого темно-зелені верхи були облиті сонцем.
— Який у вас, паніматко, рай! — крикнув Балабуха, заглянувши з тераси наниз в зелено-золоту безодню. — Мені здається, що Адам позавидував би, якби побачив ваш садок.
Балабуха оглянувся. Він думав подивитись на Онисю серед того раю, але Онисі не було. Балабуха зітхнув і тихою ходою пішов за матушкою, заклавши руки за спину.
Пасіка була на краю садка, в маленькій западині, в зеленому вишнику. 3а зеленими вишнями зажовтіла низька огорожа, обплетена куликами. За огорожею було видно верхи уликів, прикритих мисками-яндолами, неначе жовтими широкими капелюхами.
Матушка одчинила маленькі дверці. За дверцями на грядках жовтіли здорові голови повняків-гвоздиків, чорніли чорнобривці, слались по траві гірлянди настурців. Один соняшник розкинув розкішний лист над огорожею й схилив важку жовту голову через тин. Бджоли сновигали роєм над пасікою, неначе краплі бризкали вздовж і впоперек. Запахло медом, вощинами та гвоздиками.
Балабуха ввійшов у пасіку. Одна бджола вдарилась в його лице, неначе хто її кинув з усієї сили. Отець Степан спав у катразі, причинивши двері. Матушка одчинила двері й ввійшла в катрагу. За нею ввійшов Балабуха.
— А вставай, панотче, — бог гостя приніс,— крикнула вона.
Отець Степан обізвався крізь сон, схопився, сів на постелі й дивився сонними очима на Балабуху.
— Що? Га? Де? — питав він переляканим голосом.
— Ось! Ось! — сказала матушка, тикаючи йому пляшку з горілкою в руки.
— Невже! — крикнув як опечений отець Степан і схопився з ліжка, витріщивши очі на Балабуху.
Балабуха стояв і доставав головою під саму покрівлю катраги. Отцеві Степанові спросоння здалось, що перед ним стоїть архієрей.
Батюшка опам’ятався, протер очі, придивився до Балабухи і впізнав його.
— Чи це академіст приїхав до нас? — крикнув він хрипким заспаним голосом і кинувся обнімати та цілувати Балабуху, що було для його трохи незручно. Отець Степан був невеликий на зріст, присадкуватий, товстенький та кудлатий: волосся на голові, на короткій бороді стирчало, неначе розпатлане вітром, а густі брови поодставали на кінчиках і стриміли, неначе закручені вуса. Він підняв руку вгору, ледве достав Балабушині плечі, піднявся навшпиньки й тричі поцілувався з Балабухою.
— Рах vоbіs, serenissime pater! 5 Мир дому цьому й живущим в йому! — сказав Балабуха, обнявши руками отця Степана й піднімаючи його.
— А чом ти, стара, оце мене не збудила! — промовив отець Степан до матушки.