— Як вам сподобався наш вечір, наше товариство? Мабуть, будете навпісля сміятись з нас, — спитала Олеся тихо в Казанцева.

— Ох, борони боже! З кого, з кого, а вже з вас не доведеться мені сміятись, — сказав Казанцев, скоса поглядаючи на тонку Олесину шию.

— От вже й зараз таки смієтесь з мене! Хіба ж пак тут нема кращих од мене? — попросту спитала Олеся.

— Од вас, мадам, трудно знайти кращих і деінде, — зашепотів Казанцев трохи не над самим Олесиним вухом.

Він ледве вдержався, щоб не вхопити її за талію й поцілувати в маленьке вухо.

— В вас чудове маленьке вушко, — ще тихіше промовив Казанцев, — якби не при людях, то я б вас поцілував у вушко.

Олеся зареготалась од радості на всю світлицю.

— Я не знала, що ви такий… — тихо сказала Олеся.

— В вас гарненька кругленька талія, — ще тихіше промовив Казанцев.

— Ви очевидячки смієтесь з мене; бачили ж ви кращі талії та вуха в Петербурзі, — ще тихіше обізвалась Олеся.

— Я вам скажу, і в Петербурзі таких мало, — сказав Казанцев.

Олеся прийшла до одчиненого вікна й поклала руку на одвірок. Маленька повненька рука забіліла на темному одвіркові, як мрамор; золоті персні блищали м’яким світом. Казанцев став поруч з Олесею й з жадобою пантрував на білу ручку.

— Яка в вас чудова ручка! Я вас поцілую в ручку, — сказав Казанцев, заступивши вікно й поклавши свою долоню на її руку.

Олеся ледве примітно повела очима назад.

Під вікнами, серед чорної ночі, блищала сливе фантастична картина. Сяли блискучі труби, — оркестр грав якусь арію.

Олеся ледве чула музику; вона тільки почувала гарячу долоню на своїй руці й скоса роздивлялась на гладенький матовий лоб Казанцева, обрамований збитими чорними кучерями, та на чудові чорні брови, під котрими горіли дві іскри в темних очах. Гаряча рука, дужий гук музики страшенно дратували її напружені нерви, хвилями збурювали кров, — вона ледве вдержалась, щоб не кинутись на шию Казанцеву, не вп’ястись п’явкою устами в його чудові брови.

— Розкажіть мені за Петербург, — які там люди, звичаї, які там доми та бали, — спитала Олеся.

— О, в нас, в Петербурзі, такі дива, за які в казках розказують: в нас зали всі в золоті, дзеркала од помосту до стелі і навіта на стелі; в нас на балах заразом танцює не сто пар, а грає по п’ять оркестрів на хорах.

— Хіба ж у ваших залах і хори є, неначе в церквах?

— Аякже! Хори кругом усієї зали, а над хорами ще другі хори, такі заввишки сливе, як лаврська дзвіниця. Звідтіля дивиться та публіка, що не танцює, баби, діди та всяка нечисть. Наші дами просто при людях обнімаються й цілуються з кавалерами при фантах, в іграшках.

— Невже! — крикнула Олеся, обернувши до його лице.

— Їй богу, правду кажу, — цілуються: є такий французький танець — як скомандує один, то всі дами кидаються на шию своїм кавалерам та цмок їх у губи! — сказав Казанцев.

Олеся трохи не підскочила, — їй страх як схотілося погуляти на таких вольних балах, одначе вона не зовсім пойняла віри тому.

— Ви, певно, жартуєте, — мабуть, глузуєте над нами, селянами.

— Їй-богу, мадам, не жартую! На те в нас столиця. Наші дами не такі благочестиві, як ваші, — самі ходять в гостиниці та в трахтирі, з ким хотять, їдять, п’ють, з паничами обнімаються; наші дами хилять вино й навіть лікери незгірше нас.

Казанцев замовк. Олесю потягли думи в ті щасливі краї.

— Чи не час би вже столи застеляти? — спитав Балабуха, приступивши до Олесі.

— Може, й час, — сказала Олеся й вийшла розпоряджатись.

Столи позастеляли. Гості посідали. Олеся сіла між Казанцевим та Погожаєвим. Чує вона, — під столом шарудить і хтось торкає її чоботом в ногу то з одного боку, то з другого. Олеся брикнула закаблуком Погожаєва раз, а далі другий і тихенько наступила черевиком на ногу Казанцева. Казанцев кинув на неї довгий-довгий погляд, налапав під скатертею її руку й здавив так, що Олеся ледве не крикнула. Довго тяглася вечеря; довго всі цокотіли й пили.

— Ваша вечеря смачніша од наших; в нас як часом подадуть на стіл цілу серну або печеного ведмедя, то не знаєш, як і од’їстись. Але нам вже проїлись ті печені ведмеді, — ваші гуси смачніші.

— Невже в вас їдять ведмедів? І так-таки подають на стіл цілого печеного ведмедя? — спитала Олеся.

— Цілісінького! Лежить мов живий.

— Ну, ви, панове, мабуть, залізли в хмари, — я б зроду не їла печеного ведмедя!

— Якби покуштували, то б і їли: там такий добрий, як конфета з варенням, — брехав Казанцев.

— Хіба ведмідь солодкий? — спитала Олеся.

— Авжеж, солодкий! З одного боку солодкий, а з другого кислий, — додав Погожаєв.

— А з третього? — спитала Олеся, сміючись.

— А з третього шинка, чи "ветчина", ведмедяча "ветчина" — це ж шик! — додав Казанцев.

Невважаючи на печених ведмедів, офіцери вклали в копи три печені гуски, індика й кілька курок і почали дудлити чудову наливку стаканами.

Казанцев налив Олесі чарку наливки. Щоб не одстати од петербурзьких дам, вона стукнула чарку, а потім другу; вона тепер сама налапала руку Казанцева під столом і гладила її.