"Ану, чи схожий він хоч трохи на принца Ібрагіма в "Волшебниці"?

Ломачевський обернувся з кущем квіток в руках. Олеся вгляділа його блискучі очі та погляд, що падав на неї зверху, вгляділа його куций ніс і смуглявий вид і зітхнула.

"Схожий, але не зовсім! Тільки очі блищать, як у принца Ібрагіма", — подумала Олеся й легко зітхнула.

Ломачевський вернувся з квітками в руках, комічно став на траву одним коліном і подав Олесі поганенькі квітки; на йому вся одежа була мокра; волосся на висках поприлипало до лиця; лице аж пашіло. Ломачевський впав на холодний камінь і не міг одсапнути. Олеся взяла квітки, понюхала й кинула в воду.

— Пхе, як паскудно пахнуть бур’яном! Це такі квітки, як ви, — сказала Олеся.

Хіба я пахну бур’яном? — крикнув Ломачевський. — Потривайте, ось я оддишу! Я знов впіймаю вам жабу й укину вам у кишеню.

Олеся крикнула й кинулась бігти на гору. Ломачевський погнався за нею; вона вскочила в альтанку, витягла з кишені роботу, сіла й почала вишивати.

— Ви казна-що шиєте; покиньте оте паскудство! — сказав Ломачевський, сідаючи поруч з Олесею.

— Як-то казна-що? Пошию та приберуся, то й покращаю.

— Ви й так гарні. Дайте сюди, я вам поможу, — сказав Ломачевський, вирвавши з Олесиних рук роботу й кинувши її в бур’ян.

Олеся хотіла вхопити роботу й встала. Ломачевський вхопив її за талію й почав гаряче цілувати в щоку, аж одляски йшли на ввесь садок.

Тим часом Балабуха, побалакавши з титарем, взяв книжку й пішов у садок, щоб спочити в альтанці й полежати з книжкою в руках на лавці в холодку. Він бачив, як Ломачевський ганявся за Олесею, як вони вбігли в альтанку, почув одляски гарячих поцілунків і прожогом кинувся до альтанки. Олеся й Ломачевський, почувши, що хтось шелепається по доріжці, замовкли й перестали пустувати. Олеся миттю достала з бур’яну комірчик і кинулась до роботи так пильно, неначе вона хапалась скінчити її доконче до вечора. Ломачевський встав і подав Балабусі руку. Балабуха дуже байдужно привітався до його й сів на лаві. Олеся навіть не підвела очей од роботи.

Всі мовчали. Балабуха курив люльку, насупивши брови; вся його душа збурилась до дна, — йому хотілось пхнути Ломачевського з скелі в воду, але він, зроду несміливий і делікатний, не смів навіть Ломачевському й слова сказати в вічі.

— Здається, час вже чай пити, — несміливо й солоденько промовила Олеся й встала.

За нею повставали з лавки Балабуха з Ломачевським. Олеся вийшла з альтанки й пішла на гору; слідком за нею мовчки пішов Ломачевський, а за ним Балабуха. Ломачевський розпочав веселу розмову, неначе нічого такого й не трапилось. Олеся усе думала, чи примітив Балабуха, що вона жартувала з Ломачевським та залицялась до його, чи, може, нічого того не бачив? Прийшли додому й сіли за чай. Ломачевський й Олеся розмовляли веселенько, неначе між ними нічого й не трапилось.

Балабуха курив люльку й не обзивався ані словечком. Олеся усе поглядала на його насуплені брови й придала собі ще більше веселості, але її веселість була підроблена, якась черства й навіть чудна. Вона сміялась чудним сміхом, як сміються акторки на сцені. Чим далі, тим вона більше й швидше говорила, скоком перескакувала дуже чудно з однієї теми на другу. Ломачевський догадувавсь, що панотець дещо підглядів; він примітив, що починається щось недоладне, випив чай і швидко зник з світлиці.

Олеся допивала чай і скоса поглядала на Балабуху.

— Чи це ти обламався в дорозі, що серед двора стоїть поламана наточанка? — спитала вона ненатурально високим тоном. Балабуха мовчав і пив чай.

— Титар сказав мені в ганку, що вози з снопами порозпадались по дорозі. Чи то пак правда? — знов спитала Олеся.

Балабуха навіть не глянув і мовчки пив чай.

— Чом це ти не обзиваєшся? Чи ти сердитий, чи що? — вже сердито й натурально спитала Олеся.

Балабуха насипав тютюну в люльку, ліг на канапі й взяв в руки книжку. Але він не читав її, бо й листків не перегортав.

— Чи вже все жито вижали? — спитала більше для своєї проби Олеся. Балабуха буцімто читав і не обзивався.

— Та говори-бо, чого ти мовчиш? — вже крикнула Олеся.

— Біжи спитай в Ломачевського! — не втерпів Балабуха, щоб не обізватись.

— Я й угадала, що так буде. Безталанна я людина з таким чоловіком! — крикнула Олеся.

— Вона думала, що Балабуха не все бачив і не все чув.

— Добра безталанна, що цмокалась з становим на ввесь садок, — одрубав Балабуха.

— Чорзна-що вигадуєш; мабуть, тобі в вухах цмокало. Та то, певно, свиня гарбуз їла: он подивись, плигнула через перелаз в двір.

— Може, свиня й жаби печерувала в Росі, — одрубав Балабуха.

Олеся догадалась, що Балабуха усе бачив з гори з-за кущів; її взяла злість.

— А хоч би й жаби печерувала! Що ж у тому поганого? Покарав мене господь тобою: вмієш за кущами підстерігати, а за возами не підстерігаєш. Он твої вози порозпадались серед базару жидам на смішки. Добрий господар! Доведеться самій ходити коло возів.