Балабушиха причепурила свою дочку, попришпилювала бантики, почіпляла в вуха сережки, наділа їй на шию золотий медальйон, поправила на голові локони, потім обійшла кругом неї, ще раз поправила, що недобре лежало, й поцілувала Настю. Балабуха мусив їхати з ними.

Край Миронівки на широкий зелений вигон виступав рядок нових мурованих домків, зовсім по-городянському. То були квартири фабрицьких офіціалістів. Над здоровим ставком внизу червоніли стіни масивної сахарні, неначе твердині. Балабуха звелів погоничеві стати коло найбільшого дому, де жив директор сахарні.

Гості ввійшли в прихожу. Через одчинені двері було видно в пекарні на помості цілу батарею глечиків. Директорша, вже немолода німкеня, сухорлявенька та тоненька, з довгою шиєю, збирала з глечиків сметану. Її дочка, молоденька, дуже делікатна блондинка, переливала з глечика в молочник молоко. На обох були дешевенькі, рябенькі, куценькі ситцеві сукні й білі хвартушки до самої шиї. Балабушисі здалось, що то пораються ключниця та нянька або горнична.

— Чи дома директор або директорша? — спиталась їх Балабушиха.

— Директора нема, пошоль на фабрик, — обізвалась директорша, й при тих словах вона одчинила двері в гостинну й попросила до покоїв гостей, махнувши рукою: вона ледве вміла стулити кілька українських фраз, а її дочка була зовсім неначе німа, бо не вміла зовсім говорити ні по-руській, ні по-українській.

Гості увійшли в гостинну. Покої були просторні й дуже високі, з здоровими вікнами, й чогось нагадували або фабрику, або казарму. Стіни були чисто вимазані вапною. В покоях було мало мебелі. Покої здавались порожніми. В гостинній стояла зібрана на швидку руку звідусіль простенька мебіль. В другій кімнаті через двері було видно непомальовані табурети й навіть прості мужичі стільці, тільки чисто-чисто вимиті. Тільки чудові заграничні завіси на вікнах, чудові килими, розкидані на помості, розвішані на стінах, та розкішні укривала на ліжках, привезені з-за границі, натякали на заможність директора. На стінах висіли в чорних рамах дві картини, на котрих були намальовані й розмальовані фарбами якісь мудрі машини.

Двері з прихожої незабаром одчинились, і в гостинну ввійшла директорша з дочкою, вже без хвартушків. Балабушисі й Насті все здавалось, що то слуги. Коли це старіша дама просить гостей сідати й сама сідає на канапі рядом з протопопшею. Коло неї на стільці сіла панна. Тільки тоді гості догадались, що то господиня й її дочка.

Всі сиділи й мовчали. Директорша ледве вміла стулити українські фрази та ще й до того силкувалась говорити по-руській. Вона довго добирала слова й насилу вимовила, обертаючись до Балабушихи:

— Фи дуже любить музик? Фи учіль грать в фортеп’ян?

— Я дуже люблю музику, я артистка душею, але навряд чи вивчусь. От моя дочка, — то вивчиться. А ви граєте на фортеп’яні? — спитала Балабушиха.

— О, я вже старий. Я граль, та вже забуль, — сказала директорша.

— А ви любите музику? — спитала Настя в директорівни.

Директорівна тільки плечима здвигнула; вона нічого не розуміла.

— Вона добре грат. Мосьє Гануш дуже вчиль. Вона любит музик.

— Чи не скучно вам жити тутечки на селі після заграниці? — спитала Балабушиха.

— Я ніколи не скучно. Я маю багато робить; о, багато робить! Рано робить, день робить і поночі робить. О, я не скучно. А фи не скучно в Богуслав?

— Нам в Богуславі, мабуть, нудніше, ніж вам тут на селі,— сказала Настя.

— У вас в сахарні багато офіціалістів, та ще й з сім’ями: вам є до кого й в гості піти, є кого й в себе прийняти, — сказала Балабушиха.

— Ні, ні. В нас всі панич, нема жінка, нема дочка. Всі, всі панич. Фи весело, я скучно, — сказала директорша.

"Ну, та й попались оце ми. Мабуть, довго доведеться слухати таку любу розмову, — подумала Балабушиха й трохи не позіхнула. — Коли б хоч Гануш прийшов та заграв на фортеп’яні".

А Гануш не приходив. Розмова тяглася дуже нудна. І гості й господиня — всі потомились. Балабушиха заглянула в вікно й побачила квітки на пишних клумбах.

— Скільки у вас квіток! Які гарні, розкішні клумби. Чи в вас є й садок? От піти б та подивитись! — сказала Балабушиха, ладна втекти не тільки в садок, але й далі за садок.

— Прошу! Я буду показать вам квітка, — сказала директорша й встала з канапи. За нею встали й гості, і господиня повела їх у квітник. Балабуха пішов за ними, мовчки смокчучи цибука.

На чистому повітрі гостям стало веселіше. Город був розкішний, чисто виполотий. Коло дому росли три старі дикі груші, а коло їх були розкидані клумби, повні квіток. Клумби були штучно обтикані черепицею та обплетені дубцями з ліщини; здавалось, неначе хто розкидав по траві чудові кошики, повні усяких квіток. На городі, поміж грядками буряків, моркви й усякої городини, вилися доріжки замість борозен. Доріжки були скрізь обсаджені гірляндами квіток, обплетені ліскою. Дикий щавель, пересаджений на добре вигноєну землю, розрісся й услав грядки здоровецьким зеленим листом. Спаржа, помідори, суниці, полуниці, синя капуста, квітна капуста, салера, шпинат устеляли грядки, неначе оксамитовий килим. Ніде не видно було ні бур’янини. Це була культура, за яку Олесі навіть і не снилось, і не привиджувалось.