По закусці всі пішли в княжий парк на прогуляння. Там, під приїздом саду, повинні були ждати їх коні, як казала Зося. Та вона так тільки казала, а справді звеліла кучерові попасти коні в жида і не виїжджати, аж поки вони самі не прийдуть. Повозка й коні були погані: Лемішковські соромились заїжджати просто до квартири Серединських.

З багатих світлиць Зося з товариством вступила в багатий панський парк. Ясь вів її під руку. Попереду йшов Яким з Теодозею і дочкою. Ганя розпрощалась з гістьми і зосталася вдома. Широкими доріжками, між свіжим гіллям дерева, попід високими скелями, через гроти і місточки йшла Зося, схиляючись на Ясеву руку. Зося розказувала про своє життя веселе в Києві, про невдачі свого мужа на урядовій службі і в управителях, оповідала про свої втрати, про своє невеселе життя в Тхорівці, само по собі багато дечого прикидаючи, переіначуючи, примальовуючи по своєму звичаю. Її лице то блищало радощами, то засмучувалось, і вії опадали на щоки, і часом іноді хнюпилась її чудова голова додолу і спадали її русі буклі на біле чоло. А вона стояла з Ясем над самою водою, на кам’яних тесаних східцях, вже обставлених вазонами з тепличними квітками. В прозорій воді вона просто роздивлялась на чорні кучері Ясеві, на гарне лице його, молоде й мужнє і заразом делікатне, панське. Ясь пригадував її Якима за часів його першої молодості. Тільки в його лице ніби дихало щастям і вдачею, красувалось гордістю і самонадією…

Трапилось перехопитись через вузенький місточок, що був кинутий з чималої скелі на другу і висів над кипучою водою. Дами боялись йти, а більш того, що вдавали, хапались за штахети і не насмілювались та не зважувались ступати на дошки. Теодозя аж пищала, аж вищала, та все одхилялась од мосту і затуляла очі рукою. Яким без сорома реготався їм у вічі і не рушав з місця, щоб попереводити дам через хисткий місточок. Тоді Ясь брав кожну даму попід руки і помаленьку переводив їх через місток. І Теодозя, і Зося дуже горнулись і липли до його, переступаючи тихесенько через місток-кладку і звичайненько дякували його за послугу.

Вийшли вони з парка до приїзда; ні коней, ні повозки не було. Зося погомоніла на кучера. Ясь послав одного з помагачів садовника по екіпаж, повів гостей в оранжерею, забавляв їх тимчасом, доки приїхав фаетон. Лемішковські розмістились в гарненькому управительському фаетоні, і коні, як змії, понесли їх по дорозі в Тхорівку.

— Який чудовий день провели ми сьогодні! — промовила 3ося.

— Цей день чогось нагадав мені про Варшаву, з її розкішшю, гульбищами, панами, — обізвалась Теодозя.

— Чи і в Варшаві ви їли такі дорогі снідання, пили такі дорогі вина, як сьогодні? — спитав Яким.

Зося торкнула його ліктем. Він замовк. Теодозя надула губи.

А тимчасом Ясь, випровадивши гостей, вернувся додому і сів за обід з Ганею.

— А як тобі показались тепер Лемішковські? — спитав Ясь.

— Так, як і передкіше: Лемішковська удає в себе велику паню, бувалу, вчену, просвічену, не знає, в що цінувати себе.

— А хіба ж вона і не поважна пані? Як вона вміє держати себе з повагою! Всім дає знати й розуміти своє панство. Навіть наш лакей ступав коло неї навшпинячки. А як вона по покоях пройшлась, як пава! а як вона держить ту голову гордо та пишно, щоб й кокетства й грації не позбутись, і дати всім знати, що вона поважна пані з дідів, з прадідів… Вона тобі зуміє заткнути за пояс навіть оту грабиню, що я оце бачив в князя! Приїхала з якоїсь Тхорівки, а тямить поставить себе, мов та цариця. Ій-богу, їй прияличувала б хоч і корона!.. Щось вона мені натякала про свій рід, що вийшов звідкільсь з-під Варшави, чи що, про своє життя багате в Києві.

— Хто там її знає з її родом. А що вона приїхала з Тхорівки, то ми тому добре відомі, хоч на їй і багатий убір…

— А буклі! а сукня! а ті пучечки з білих стрічок і срібних шнурків, що блищали, мов зірочки, коло плечей, на грудях…

— І попримічав! дивись! Певно, добре кмітив за всім! Недурно вона так задирала голову та трясла тими кучерями!

— А вже сам Лемішковський, то це правдива Лемішка, — промовив Ясь, сміючись. — Сидить та тільки очима лупає та трохи не куняє. Я думав, от-от засне!

— Чим же він не людина! Хіба тим, що не дає Зосі прибріхувати на всю губу. Його, здається, зовсім засмикала й загнала твоя Зося…

— Яка ж вона моя? — спитав Ясь, осміхаючись.

— Бо ти її хвалиш.

— Бо й є за що! Вона, певно, з чималих панів. Недурно ж вона природня полька! Вміти так себе держати, говорити таки розумні речі…

— І розсипати гроші в Києві на сукні, на бали… Правдива полька!

Ясь насупив трохи брови.

— А ти вже й знаєш? — опитав він, осміхаючись трохи згодом.

А тимчасом Лемішковські, вернувшись до господи і зіставшись удвох у хаті, мали свою розмову.

— Бачиш, як люди живуть! — докоряла Зося чоловікові. — Які в їх світлиці, яка мебіль, які килими! А хазяїн! Так і знати одразу, що людина панського коліна і доброї науки!

— Великого роду? — одказав Яким. — Такого самого, як і я. Хіба ж не знаємо, як він був обшарпаним писарчуком чи економом в Нестеринцях? Це тобі знає кожний мужик… Трапилось щастя та й годі.