— Та що ж таке? Говори вже, коли почала.

— Та як почали нібито правити панахиду, то ніхто й не вийшов до світлиці. А як сіли попи та дяки за стіл, то й не було чим душі покійного хазяїна пом’янути! Бо, кажуть, ніби молода пані все позамикала і ключів вам не дала, ще й вилаяла. А попи й дяки постукали заграничними видельцями по німецьких тарілочках та з тим і пішли. І обіда ніби людського не поставили! Та так сміються з вас, та докладають, що ви зробились на старість ляхівкою і що молода пані всім верховодить, а про покійного хазяїна вже навіть забули. Їй-богу, не знаю, чи казати, чи ні?

Леміщиха мовчала.

— А як почали старці сходитись на обід, і то їй-богу, й присяй-богу, і побий мене святий хрест! говорили, буцімто молодий пан звелів спустити з ланцюгів собак і цькувати тими псами нищих; і своїми власними руками запер сінешні двері. Їй-богу і присяй-богу! божусь, і присягаюсь, і буду землю їсти, що це не я вигадую брехні, що говорили так!

Леміщиха через силу на ногах стояла. Вона бачила, що все місто знає, що вона не господиня в своїй хаті, що вона на старості літ забула про покійного чоловіка, насміялася з бога, з священиків, з святих звичаїв, з душі небіжчика.

Людський поговір вразив Улиту в саме серце, показавши їй уявки лепетливим язиком наймички, що вона значить в хаті, в сім’ї; показавши їй уявки те, про що вона або зовсім не знала, або не догадувалась, все покриваючи материнським серцем та любов’ю. І стали різдвяні святки задля неї сумніші за будень.

А тут наближалась голодна кутя. Леміщиха хотіла справити кутю по старому звичаю, бо першої куті перед різдвом Зося не звеліла справляти, як поводиться між людьми; не звеліла наварювати й напікати, а узвар і кутю звеліла поставити на покуті в пекарні… За живоття Лемішки кутя й узвар ставилися на покуті в світлиці на столі, на зеленому сіні, а в куточку ставилось з півснопа пшениці, що згинала колос над горшками, понакриваними хлібом. Улита й тепер приставила стіл в куток і звеліла наймитові внести сіна та добрий пучок пшениці та жита, висмикнутий з стіжка.

— Що то буде, мамо? — спитала Зося в Улити, котра несла в світлицю добрий оберемок сіна і з півснопа пшениці.

— А хіба ж ви не бачите? Кутю треба поставити на покуті. Хіба ж ми не християни, чи що?

— Але ж, мамо, ви нанесете в хату сміття! — обізвався син.

— Сміття валяється на смітнику, — одказала мати і почала мостити сіно в кутку на столі.

— Мамо! в нас же завтра гості будуть, — промовила аж крізь сльози Зося. — Що ж вони скажуть, як побачать оте кубло! Вони ж мене обсміють!

— Доволі й того, що і так глузують з мене люди, — одказала стара мати.

— Мамо! прошу вас! — озвався син. — Не робіть ви того! З кутею нічого не станеться, як вона постоїть до вечора в пекарні. Нащо нам держатись тих старих звичаїв? Доволі буде з нас того, що ви потрусите по столі трошки сінця та закриєте скатертею, як от роблять наші панки й священики. Хіба ж священики робили б так, якби то було не по-християнській?

Син забрав з рук материних сіно й пшеницю, потрусив трошки сіна по столі, а решту одніс до кухні. Улита тільки махнула рукою, скривившись.

— Гляди лиш, сину! В нас садок, в нас сіно на леваді, в нас худоба… Мудруй лишень, та не дуже, щоб часом…

— Та що ж! Ми ж не оремо й не сіємо; товару в нас не багацько. Та мені, мамо, здається, що все те бабські забобони…

— Нехай здається, та не дуже! Вам, вченим, за все байдуже…

Настав святий вечір. Леміщиха згадала, як вона колись справляла кутю. Вона сиділа, схиливши стару голову, а перед її очима ніби уявки стала знов стара світлиця. Під образами стоїть стіл, застелений білою скатертею; перед образами горять воскові свічки, неначе в церкві, а по світлиці розстеляється синіми хмарками ладан. В кімнатах тихо; всі ступають легенько, всі говорять сливинь нишком. Один тільки господар промовить коли-не-коли слівце голосніше. От наймички готують вечерю, вносять свіжі білі книші, пироги, накладають на стіл усякого добра, аж одна паляниця спихає з стола другу, а пироги в мисках товпляться на купу, мов бджоли в улику. Вона розкладає по три книші в миски і одсилає наймичками вечерю до родичів, до баби-повитухи, а тут вони й самі присилають вечерю. От поввіходили в світлицю всі слуги і разом з хазяїнами почали молитись перед образами і бити поклони. Потім всі сіли за стіл, а хазяїн на покуті на першому місці. Позгадували всіх родичів, випили по чарці з хазяйської руки і почали вечеряти тихо, повагом, мов святе діло сповняючи. Один Якимко гомонить тонким голоском, п’є воду, невважаючи на те, що хто нап’ється за вечерею води, той в жнива дуже хотітиме пити. Вже покликали мороза вечеряти, кинувши з ложки вгору, на стелю, кутею. Якимко передражнює і, сміючись, сам швиргає до стелі вареною грушею. — Все те передумала Улита, дивлячись у вікна нової гостинної, де не було й сліду, й признаки старої світлиці, де молоді хазяїни й не думали, й не гадали про те, що тоді був «святий вечір».