Улита Сидорівна попросила священика зостатись на обід; Лемішка за обідом їв мало, одначе підкріпився і повеселішав. Всі силкувались його втішати, розважати, розказували про деяких старих довговічних людей, відхиляли думки од смерті. Швидко потім всі вийшли з хати і посідали під причілком, котрий виступав у садок. Хазяйка винесла пляшку з вишнівкою. Довгенько вони сиділи, випивали по чарці й балакали. Ясний день, година, здорове повітря, зелений садок — все те наводило на душу спокійні, несмутні думки.

Священик пішов додому. Лемішка забажав подивитись на свого унучка, одначе не згадав про Зосю ні одним словечком. Сама Леміщиха швиденько побігла за дитиною. Лемішка пішов по саду, а Яким сидів на призьбі, не зводячи з його очей.

Неміцними ногами чвалав Трохим стежкою по саду. Сонце кидало вечірнім промінням у бік яблуням і грушам і пронизувало наскрізь кожну гілку. Нанизу, між вербами було видко млин, а з двору виглядали всі забудування. Лемішка окинув хазяйським оком всю оселю. По всьому було видно, що його хазяйське око не дрімало на старості літ. Скрізь був лад, чистота; все добре держалось, все лагодилось. Повітки не світили кроквами, дубові комори стояли просто, не перехнябившись, хата була вшита новими куликами. Нанизу млин крутив усіма колесами. Проти сонця на темних колесах дуже ясно блищали нові приставлені лопатні, хапаючи за кожним покрутом колеса лиснючу воду та срібні проміння сонця. В одчинені двері миготіли нові товкачі ступ та валюш. Коло млина вештались люди, зносили з возів мішки млива, пірнали в темряву дверей і знов виринали, вертались до возів. Завозу стояло дуже багато. Через греблю сновигали проходячі люди. Робота кипіла; млин стукотів, гуркотів, як і передніше. А в садку тихо плинула жизність: там наливалися яблука, груші, вже одрізнялися од листу, були примітні для очей й стиха гнули рясне гілля додолу; там цвіли квітки, підганялася вгору трава, готова під косу. Одні дуже старі дерева в саду, однолітки самого Лемішки, нагадували йому, що не все на світі віковічне.

«Цей рік, надісь, буде останній рік мого живоття… — Та думка не випадала в його з голови. — Надбав я всякого добра; засадив я садок, загатив греблю, збудував млин. Мої комора повні всякого добра. Я орав і сіяв, торгував, продавав: мої скрині повні грошей. Свого сина я вивчив і довів до розуму й до пуття; та чогось душа моя смутна й сумна… Кому дістанеться оце моє добро після моєї смерті? Чи моє плем’я їстиме овощи з мого саду? Чи мої онуки топтатимуть ці стежки, котрими я теперечки хожу? Я закладав комори й хату з віковічного дубового колоддя на два або й три людські віки. Хто ж покористується моїм добром?»

Тимчасом Леміщиха принесла унучка і подала Трохимові. Старий легесенько взяв дитину на руки і поніс попід яблунями. Спокійно й мовчки лежала дитина і все лупала та зиркала вгору оченятами, з котрих починала вже визирати іскра людської душі. Над її оченятами вгорі колихавсь зелений лист, а між листом висіли пучки груш та яблук. Через гілля блищало високе синє небо. Пташки тріпались, пурхаючи з гілки на гілку, з дерева на дерево і плутаючись в гущавині. Дитина роздивлялась на невиданий зроду вигляд, а сивий дід тішився його личком, його маленькими ручками. Леміщиха стояла оддалеки і слідкувала очима за ним.

«Мій син, мій унучок, та невістка — ворог мій, — ішла далі думка Лемішина. — Вона одняла в мене мій рід, моє плем’я, мого сина, моїх унуків, вона своїми руками загребе мої гроші, переведе, прогайнує моє добро, добуте кривавицею. А синові на думці чини та хрести».

— Хто ж пом’яне нас, стара, як ми помремо? — промовив він вже голосно, наближаючись до жінки, — хто помолиться за нас боту? Чи довго пак пам’ятатимуть наше імення наші унуки, що ми з тобою жили на світі і надбали для їх усякого добра? Чи, надісь, затопчуть ногами й нашу пам’ять, щоб і сліду нашого не зісталось…

Улита Сидорівна, не розуміючи переднішої думи чоловіка, сама не знала, що йому відказати, і мовчки дивилась на його.

— Запишімо, стара, частку грошей на церкву, щоб нас поминали, щоб нас записали в суботник. Купімо ми за живоття великого дзвона у собор, щоб хоч дзвін нагадував нашим дітям і унукам про нас і довго дзвонив на все місто про нашу пам’ять. Нехай говорить людям, що колись жили на світі Трохим Лемішка і жінка його Улита… Нехай хоч дзвін голоситиме за нас до бога.

— То й купім. Доволі всього зістанеться й дітям.

Тихо вертався Трохим до хати поруч з своєю старою. Вид в його був зовсім спокійний, його суворі очі, насуплені брови і ввесь обвід лиця світився добрістю і ласкавістю, неначе після молитви або якогось доброго вчинку. Мала дитина ссала кулачок і повертала оченятами на всі боки. Сонце світило вже тихим вечірнім світом. Наймички носили воду, лагодились варити вечерю. Наймит зловив порося і, держачи ніж у руці, волік його на заріз.

— Тарасе! — промовив тихим голосом хазяїн, — пусти порося! Нехай воно росте!

В загороді стояв товар, що вернувся з череди. Непорушно лежали коло ясел товсті воли, ремигаючи. Декотрі поклали рогаті голови на тин і дивились в двір.